По тому подається нищівна оцінка росіян, як "народу, нічим од них не кращого, але нахабного і готового на всякі кривди, грабунки і дошкульні дорікання".
Здавалося б, маємо тут якийсь поняттєвий дисбаланс, навіть нонсенс: отак змальований І. Мазепа, як ми вище подали, і раптом така сила і правда у слові, такий високий патріотизм та самовіддача! Пояснити це можна знову-таки у два способи. Перший: коли прийняти думку, що <<Історію русів" писало кілька осіб (а твір виразно розпадається на три блоки), то другий автор завершив своє писання до повстання І. Мазепи, третій же почав свою частину з опису самого повстання. Другий автор <<Історії русів" не тільки ховав своє прізвище та ймення, а й уживав засобів остороги в самому тексті. Ні, не про підтексти йдеться, а лишень про са-мозастережні заходи — надто небезпечні речі автор зголошував. Бо й справді, царя Петра І спершу хвалять, а тоді називають, хай нібито і не в авторському тексті, найстрашнішим деспотом, що його народжувала земля. Найцікавіше ж, що так, як оце подано, І. Мазепа справді думав, з малими хіба фактологічними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович тощо), — отже, ця промова оперта на якомусь вірогідному джерелі. З другого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макіавеллівському дусі, що відповідало, зрештою, образу барокової людини з боротьбою у собі лихих і добрих начал. Про психологізм образу ще рано говорити — суперечить цій думці хіба те, що на-загал образи гетьманів тут одноплощинні і є носіями не так людських, як, скажемо так, ідеологічних начал, які підходять чи не підходять до світогляду автора, від цього, до речі, й залежала їхня характеристика. Хоч би як було, а можна виснувати, що "Історія русів" певною мірою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в російській літературі першої половини
XIX століття як "коварного злодея". Отже, образ великого гетьмана, як бачимо, таки літературний і тільки подекуди правдивий.
Разюча сцена — здобуття росіянами Батурина і різня, яку учинив тут Меншиков; зрештою, нещадна російська рука знищувала всю Україну: "Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало". Проте і в цьому гірка іронія та страшна правда: "Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя (дивний цей вислів: яке тут щастя? — В. III.), приписував гіршу недолю самим шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені в сього ж народу молоко і м’ясо". І коли б не було отого "на щастя", можна було б подумати, що автор "Історії русів" розуміє й боліє політичною сліпотою свого народу, але, на нещастя, і він, певною мірою, на ту хворобу слабував, бо зовсім не осуджує полковника Носа за дику зраду в Батурині, та й інших відступників у інших місцях. І це незважаючи на свою вільнолюбність та опозиційну настроєність й, безсумнівно, любов до Вітчизни, отже, не забував вклонитися російському царю, отому найстрашнішому деспоту, який залив кров’ю його рідну землю. У цьому і є немала духовна й літературна вада твору. Тут він значно поступається "Енеїді" І. Котляревського, де висота і сила героїчного духу, незважаючи на приявну гіркоту, не є ущербна. Причину оцього покірливого схиляння перед немилосердним напасником розуміє й декларує сам автор "Історії русів", оповідаючи про те, що І. Мазепа в Полтавській битві участі не брав. Знову ніби нонсенс: повстав супроти деспота й тирана, поневолювача своєї землі й народу, а не воював. Ось це пояснення:
"Бо Мазепа, як усім відомо, бувши християнином глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців (підкреслення моє. — В. ПІ.) і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами".
Дивні речі! Перед цим говорилося, що І. Мазепа був немилосердний до своїх земляків, не одного вбив, а тут аж таке! До речі, це мовилося в той час, коли ті ж росіяни зовсім не зупинялися перед пролиттям крові одновірців. Зрештою, усвідомлює це й автор: "Одначе, не зважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки росіян, зазнавали долі однакової з лебединськими мерцями".
Ще одна річ звертає на себе увагу, коли аналізуємо образ І. Мазепи в "Історії русів": негативно описується він перед повстанням, під час же повстання веде себе гідно і шляхетно. Так само він і вмирає: "з туги, перебуваючи останні дні великим утішителем королеві шведському, що поважав
його за надзвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях". А перед самою смертю нібито спалив свої папери, щоб уберегти "многих патріотів" своєї землі.
Івану Мазепі в "Історії русів" присвячено чимало місця, тобто після Б. Хмельницького, як ми вже казали,— це другий великий герой твору. Відтак ніби дві руки його писало: одна в стилі й дусі офіційних козацьких літописів, друга — в дусі героїчного звеличування гетьмана. І можна було б з переконаністю звістити, що про гетьмана-повстанця почала писати нова рука, коли б не врізувався в цей новий текст пасаж про Орлика, який тут зветься не Пилипом, а Семеном, історично плутаний та в дусі осудів гетьманів після Б. Хмельницького. Великий оборонець прав України перед цілою Європою названий тут дурисвітом, а його дивовижна визвольна акція "підлещуваннями і затіями". Про повстання П. Орлика на Правобережжі в 1711—1713 роках не говориться, при цьому автор хвалить козаків, що не слухали Орлика, <<а були прихильні незмінно до правпого свого начальства" (підкреслення моє. — В. III., с. 275) — позиція цілком москвофільська. Проте це не завадило авторові цілком осудно написати про окупаційні війська в Украіні (російські), так званих "ко не ис тентів", з їхніми незмірними здирствами.
Наступна фабула про І. Скоропадського подає чимало цікавого фактичного матеріалу: змагання його з О. Меншиковим, і канальні роботи, на які гнали козаків, і поїздки гетьмана в Москву, і встановлення Малоросійської колегії. Загалом, після оповіді про П. Орлика розповідь набуває більш цільного, документального характеру, тут уже немає ані перекручень, ані разючих історичних помилок. Так само описано П. Полуботка і його змагання за автономні права Козацької держави; оповідається про жахливу Тайну канцелярію, допити в ній козацької старшини. Зрештою, подається знаменита промова П. Полуботка, яка, на наше переконання, не є риторичною вправою автора, а має свою документальну підставу (про це докладно я пишу в своїй "Козацькій державі")и8, хоча явно стилізована автором.