Задніпровські козаки під командою полковника вінницького Самуся, акомпануючи корпусові Ломиковського, грали таку саму роль з татарами в другій частині Бессарабії, за рікою Дністром. Вони, напавши на татар біля міст Акермана та Кілії, попалили їхні житла, забрали худобу і самих полонили до кількох тисяч, причому визволили багатьох бранців християнських і порозсилали їх на їхні батьківщини: до Угорщини, Польщі й Росії. Нагородою Самусеві було призначення його від гетьмана Мазепи на наказного, або польного, гетьмана. Король Собієвський, дякуючи Самусеві за визволення польських бранців, прислав йому клейноди польного гетьмана з багатими подарунками. І треба знати, що задніпровські козаки, або полки тамтешні, перебувавши завжди під найвищою командою малоросійського гетьмана і бувши признані такими й останнім російським з Польщею мировим трактатом, мали, одначе, у себе окремих гетьманів польних, або наказних, залежних од великого гетьмана малоросійського, виключаючи тих, які під час революції то від Польщі, то від супротивних партій незаконно поставлені були. І тії козаки довго утримували притому свободу свою, заведену в найдавнішій давнині і знану в усіх вільних народів, щоб воювати за ту з чужоземних держав, за яку згодять їх подарунками, а особливо загальними національними вигодами. Саме тому й воювали вони з королем Собієвським за цісаря німецького на турків і татар, а за турків і татар воювали на Польщу. І тую свободу видно в самому устрою Малоросії і в усьому її війську ще у дні гетьмана Вишневецького, коли воювали вони за царя російського на турків і татар під Астраханню і за гетьмана Богдана Хмельницького, як він, бувши вже під державою Російською, посилав сильний корпус свій на цісарців і поляків у підмогу королеві шведському.
причини тої свободи у Задніпров’ї став великим воїном Семен Палій. Він, бувши уродженець малоросійського міста Борзни, оженився в місті Хвастові і спершу був полковником охочекомонним, а опісля піднесений од гетьмана Мазепи на полковника реєстрових козаків хва-стівських. Одначе, крім того полку, держав він при собі й охочекомонних козаків на своїй платні або з уділу в здобичі, і повсякчасно з ними вправою було воювати за всіх, хто б його не покликав, немовби на толоку. Таким чином, воював він разом із королем польським Собієвським за цісаря німецького проти турків, воював і від турків проти партії Собієвського. Тим часом провадив безугавні війни з усіма татарами за відгін ними бранців із держав християнських, яких він у них одбивав і повертав додому; і за те обдаровуваний був од государів і володарів тих народів багатими подарунками та почестями; та й з самих татар стягав кілька разів великі контрибуції, а особливо, коли забрав був у полон самого їхнього хана Осман-Гірея і кількох ханських калгів. Тут вони не щадили й самих решток скарбів предка свого Чингісхана, бо Батиєві скарби, награбовані в Росії, вичерпав уже в них запорозький кошовий Сірко, якому Палій багато в чому по добився. І жив він собі як князь-володар, у повній славі й достатку, визнаючи, проте, за найвищого начальника над собою малоросійського гетьмана і виконуючи всі його приписи щодо служби військової та внутрішнього укладу. Але заздрість людська, звичайна супутниця щасливців, не поминула гнати і Палія з того боку, з якого він і не сподівався. Вельможі польські, тії міністри правління народного, що за-хитували завше владу королівську, злостячись на Палія за партизанство його з королем, небезпечне для їх могутності, схопили Палія таємно, як їхав він до Києва на молитву, і завели до фортеці Магдебурзької на довічне ув’язнення, де просидів він у неволі біля року. Козаки його командування, які завдячували йому всім своїм добробутом і самим життям своїм, пона-хапали були багатьох значних поляків у своє ув’язнення, щоб обміном їх визволити Палія, але успіху у тому зовсім не мали, бо, на подання уряду польського, наказано від царя і гетьмана тих в’язнів звільнити. Вони по такій невдачі вдалися до хитрощів: як у всю Польщу і частину Німеччини безперервно виходять з Малоросії купецькі каравани великими воловими обозами з пшоном, вовною, всякими шкурами та іншими продуктами, то вони, спорядивши великий обоз на волових ху-рах і понакладавши на них дещо з усіх своїх продуктів, постановили при них хурманами і поховали у хурах, вкритих вовною та шкурами, до 300 козаків з їх зброєю, і, таким чином підійшовши до міста Магдебурга, упросилися з обозом ночувати в місті, а волів вигнали на наймане од міста пасовище, за що дорого заплатити приобіцяли. Як же споночіло і в місті все заспокоїлося, козаки, вийшовши з хур, прокралися потиху до фортеці, де ув’язнений був Палій, про якого заздалегідь вони розвідали, схопили обережно воротарів та інших потрібних сторожів, опісля визволили Палія і взяли його з собою, а з ним вивезли й чотири легкі гармати з їх ладунком, у місті ж залишили порожні хури з опудалами людськими, що нібито сплять під передками. І так зібравшись, ішли вони цілу ніч і частину дня, аж поки розглянулися міські начальники та мешканці; але погоня за ними була недовга й безуспішна, а козаки, переходячи Польщу, пограбували багатьох вельмож, що брали участь в Палієво-му ув’язненні, і нагородили свої втрати з процентами. Вельможі польські заходилися мститися на Палієві і шукати його. Вони, умовивши гетьмана коронного польського супроти волі королівської, виправили на нього корпус військ найманих чужоземних, себто гусарські полки і німецьку піхоту, так званого "чужоземного регіменту" з артилерією. Палій, довідавшись про те заздалегідь, розташував своє військо в лісах і садках за містом Хвастовом, і щойно корпус польський зблизився до міста того з наміром на нього напасти, то Палій, ударивши зненацька з двох боків на ворога, розбив його і розігнав на всі сторони, а обози і всю артилерію узяв як здобич. Поляки, не вдовольнившись із тої спроби, зібрали ще другий корпус військ, більший од першого, з численними волонтерами із значної шляхти і своїх паничів, і виправили його на Палія під командою з угорців полковника Рустича. Палій, дізнавшись про переважні сили польські, запросив до себе, без відома наказного гетьмана Саму ся, полковників задніпровських Абазу, Іскру та інших з їхніми полками, випередив з ними поляків і, напавши на них під містом Бердичевом на світанку, розбив їх ущент, так що мало хто з тих, які зосталися в живих, утекли в замок Майжелевський з командиром своїм Рустичем; а сей, бувши спущений уночі на мотузі з замкового муру, за прикладом апостольським у Дамаску, втік проповідувати полякам про свою поразку, а решту військ своїх покинув на поталу козакам і обози з запасами їм на здобич. Гетьман Мазепа, незважаючи на свавільну зачіпку поляків, не без причин вважав, із свого боку, що події задніпровські є образливі для обопільних мирових трактатів польського і руського, а може, й обидва ті двори такими їх уважали. Однак, знаючи притому непоступливий дух Паліїв і страшний характер його, склав усю вину на наказного гетьмана Саму ся, як на головного того краю начальника, і через те покликав його на одвіт. Самусь зараз прибув до гетьмана, ствердив присягою свою невинність, склав тоді із себе обов’язки наказного гетьмана, клейноди на теє звання вручив Мазепі, а сам упросився бути полковником богуславським, і так його зоставлено. Палія ж по якомусь часі закликавши до себе, Мазепа нібито для військових розпоряджень негайно арештував і засудив на вічне заслання до Сибіру, а майно його, що полягало у великих грошах і пожитках, сконфіскував на скарб військовий, звичайно, не без свого уділу. Палій, перебувши 15 років у неволі, звільнений був царем Петром Олексійовичем перед відомою Полтавською баталією із шведами, де, проявивши чудеса хоробрості й од-ваги, забитий був врешті гарматним ядром.