о скону гетьмана князя Ружинського року 1534-го вибрано гетьманом із осавулів генеральних Венжика Хмельницького. Він, діставши повеління від короля Жиґ-мунта Першого відбивати військом велику орду татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення, виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а охочекомонні полки і запорозьких козаків, розчленивши на багато ватаг, розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки йшли татари, повелівши їм нападати на татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська. Татари, обдурені такими маневрами, вважаючи всі війська, що нападали на них, малозначущими, які їм відбити і прогнати завжди можна, йшли далі безпечно і насунулись на табір гетьманський біля міста Заслав-ля. Гетьман, перед тим укріпивши табір свій вагенбургом, побудованим з обозу, і залишивши в ньому трохи піхоти з важкою артилерією, сам з усім головним військом сховався за гаями та пасіками міськими. І як тільки татари оточили за своїм звичаєм обоз козацький і почали перестрілку, зчинивши великий ґвалт, то гетьман, виступивши із закритого місця, ударив з тилу і по флангах ворога і, зробивши один залп з мушкетів та гармат, почав тяти списами та шаблями. Татари, вражені несподіваним нападом і будучи збиті сильним залпом і оточені з трьох сторін військами, злякалися, замішалися і розбіглися врозтіч полями. Гетьман, негайно відрядивши призначені перед тим війська, велів їм гнати і вражати татар ззаду і, відаючи про татарську хижацьку звичку зручно на бігу з’єднуватись, обертатися і нападати, наказав своєму війську в жодному разі не розсипатись поодинці, а триматись кошів, що значить сучасні взводи або плутонги; сам же з головним корпусом ішов серединою і відбив всі татарські в’юки з запасами. Татари не поминули нагоди на бігу з’єднатися і, обернувшись, напасти на все військо. Але в гетьмана готова була для цього сильна батава з артилерією, котра негайно їх відбивала і змушувала тікати. І, таким чином, гетьман, розбивши та розсіявши татар, повернувся зі славою і великою здобиччю до Заславля і дістав від короля вдячні похвальні листи, а від поляків всюди, куди приходив, тріумфальні зустрічі.
У дні гетьмана Венжика на головному сеймі, який був тоді у Варшаві, коли про зрівняння литовського і руського шляхетства зі шляхетством польським подані були на підтвердження колишні основні привілеї і всі законоположення, то король Сигіз-мунд-Август, підтверджуючи і підста-вовуючи їх на всій давній основі, виданим року 1563-го, червня 7 дня привілеєм, поміж іншим узаконив: "Дозволяємо лицарству литовському і руському привілеї прав і вольностей земських внести і вписати в новоство-рений статут таким чином, як і в Короні Польській вони вписані, і рівномірно вживати, вольностями своїми користуватися і мати, так, як і раніше цього всього, чин лицарський шляхетський обох народів, литовського і руського, те вживати і користуватись". А коли на другому головному сеймі, що після того був, від депутатства руського появилися подання про домагання деяких чинів литовських, а паче тих, що були в землі Руській по виборах на урядуванні, поспільства руського на вічне послушенство, то той же таки король Сигізмунд-Август, повторюючи і потверджуючи всі попередніх королів польських привілеї, в даному від себе року 1569-го, червня
7 дня привілеї так узаконив: "Землю Руську і князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння, посад і повелінь Великого князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми, які б не були, маєтками, тую землю і князівство Київське вищезгаданій Короні, або королівству Польському, прилучаємо і з’єднуємо".
ісля смерті гетьмана Венжика Хмельницького гетьманом був вибраний із воєвод князь Михайло Вишневецький. Він 1569 року дістав повеління від короля Сигізмунда-Августа йти з військом малоросійським на оборону від турків і татар обложеного ними міста Астрахані на підмогу військам царя московського Івана Васильовича Грозного, якому король завдячував повернення Польщі завойованого царем міста Полоцька з його околицями. За цим повелінням гетьман з полками реєстрових козаків вирушив у похід з міста Черкаса, і, йдучи походом, приєднав до себе прикордонні охочеко-монні полки і частину запорозьких козаків, і з тими силами, пробираючись степами, досяг міста Астрахані, а там, оглянувши табори турецький і татарський, що стояли нарізно побіля міста, розташував і свій табір геть вище від ворожих над рікою Волгою, і, укріпивши його шанцями та артилерією, звелів робити наїзникам своїм часті шарміцелі, або перестрілки, біля таборів ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір турецький і, обходячи його навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертався. Гетьман, продовжуючи такі наїзди декілька днів, вислав однієї ночі надійного старшину у місто з наказом, щоб гарнізон і мешканці в призначений їм день зробили вилазку з міста і розпочали фальшиву атаку на турецькі шанці, що були між містом і їхнім табором. Старшина, який повернувся з міста і який переліз вночі в обидві сторони, запевнив гетьмана, що міщани і гарнізон готові виконати наказ. Гетьман зробив таке саме розпорядження і допоміжним московським військам, що окопалися на одній Волзькій косі, щоб вони в той самий день підступили піші під табір татарський і займали б його своєю атакою.
За цим розпорядженням першого ранку на світанні виступив гетьман з
кіннотою вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неї товстою фалангою вишикувались п’ятнадцять тисяч піших козаків, озброєних списами, шаблями та мушкетами. Кіннота йшла спереду і з флангів, закриваючи піхоту, і як тільки корпус той стало видно з міста, то громадяни з гарнізоном зробили вилазку за умовою, з великим криком і пальбою розсипались побіля шанців турецьких, вдаючи, що їх оточують. Гетьман зі своїм корпусом наближався до табору турецького, і турки, бачивши і гадавши собі, що він просто роз’їжджає, як і раніше, анітрохи на нього не вважали, а бігли великими юрбами з табору до шанців на допомогу своїм військам. Корпус, ставши на найближчій дистанції від табору, миттю розбігся і дав місце піхоті, котра з можливою рвучкістю вдарила по табору, вдерлася в нього, заволоділа гарматами і, проходячи по ньому, разила турків, які зовсім не сподівалися такого нападу. Втеклі з табору турки дали знати в шанцях про свою поразку, і звідти юрбами поспішали визволяти табір. Але козаки, засівши в ньому, зустріли їх з окопів артилерією і пострілами з мушкетів так вдало, що більша частина загинула на місці, а решта в замішанні не знали, куди тікати. Гетьман з кіннотою, напавши на них саме в той час, побив їх удруге і прогнав до табору татарського, куди тікали і турки, що залишилися в шанцях, а громадяни з гарнізоном зайняли шанці майже без жодного спротиву. І таким чином Астрахань від облоги визволено. Турки, діждавшись ночі, пішли до своїх черкеських кордонів, а татари їх прикривали. Гетьман Вишневецький, здобувши біля Астрахані в таборі турецькому велику здобич, поділив її поміж військами своїми та московськими, віддавши цим останнім і всю важку артилерію турецьку, але відділивши при тому частину здобичі на скарб малоросійський. Вчинком таким війська малоросійські, а паче козаки запорозькі та охочекомонні, вельми засмутились і явно ремствували на гетьмана, і однієї ночі, відділившись, їх понад п’ять тисяч чоловік полишило табір гетьманський. Проходячи вниз рікою Доном, зупинилися в гирлі його на одній косі вище від міста Азова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкаськ по імені свойого міста Черкаса, де, залишившись вони назавжди, жили спершу без жінок, за прикладом запорожців, опісля, запросивши до себе донських козаків, що малим числом проживали в своєму містечку Донському, на місці нинішнього Донського монастиря, поєднались з ними і переженились, прийнявши всі звичаї тих козаків і зробивши місто те головним всьому війську донському, що від них і від одноземців, які до них приходили, значно примножилося.