яваяаив
Молодий Хмельницький недовго користався своїм одруженням. Міні-стерія польська підбила Радулу, господаря мултянського, і Ракоція, князя угорського, зігнати тестя його з правління молдавського, і він мусив був рушити з військом козацьким, щоб поновити тестя на колишньому становищі. Похід той споряджено дуже скоро і так само скоро завершено з бажаним успіхом. Війська мул-тянські і угорські всюди були розбиті і розпорошені, і сам господар мул-тянський був убитий під Бухарестом. Молдавського господаря поновлено в його гідності, і війська козацькі здебільшого розпущено в свої границі, а при Хмельницькому лишився один полк кореунський з полковником Мо-зирою. Та коли він, супроводжуваний тещею і дружиною своєю, проходив тим полком прикордонною стороною Молдавії з Мултянією, повертаючись також в свої границі, то на шляху, недалеко міста Сочави, оточили його великі юрми військ польських і мул-тянських разом з бунтівниками молдавськими, незадоволеними своїм господарем, які і зібрали знов мултян і поляків, знаючи про малі сили Хмельницького. По короткому герці вступив Хмельницький до міста Сочави і в ньому замкнувся в очікуванні прибуття своїх військ, за якими він післав уночі надійного гінця. Укріплюючи місто, оглядав він притому його найважливіші місця, і в той час вистріленим од ворога гарматним ядром одірвало йому руку аж по плече, і він помер за кілька годин. Війська козацькі поспішили до міста на другий день смерті Хмельницького, розбили ворога до ноги і весь табір його забрали; але, замість визволення, прийняли з міста тіло Хмельницького і припровадили його разом з дружиною і тещею до старого Хмельницького, котрий, побачивши тіло сина свого, близький був до відчаю відомого царя Егея, що кинувся в море при появі на ньому чорних знамен сина свойого. Плакав Хмельницький невтішно і довго за тим сином своїм, втіленням всієї його надії, котрий, при його доброму вихованні та високих обдарованнях, доволі привчений ним був до справ політичних та військових; а поховав він його в Суботівському своєму монастирі, в мурованій церкві.
Воєвода київський Адам Кисіль, що походив із давньої руської родини Святольдів, відомих з історій од року 1128-го між князями руськими, і з ним судді повітові Проскура, Волович і багато інших, також виходців із руських пород, навернених в католицтво і польське шляхетство, скоро по опублікуванню в Малоросії трактату Зборівського і влаштуванню меж та урядів первісних свого краю прибули до міста Києва в надії дістати родові свої маєтки, війною відібрані, і почали домагання свої до гетьмана і малоросійського трибуналу, доказуючи, що вони неважливою одміною у вірі, яка од важливих обставин склалася, і службою їхньою в польському королівстві втрачати родових маєтків не повинні ні за якими законами і що вони можуть з них також одправляти службу і в Малоросії, як одправляли її в Польщі. Гетьман після розгляду і присуду трибуналу дозволив був прохачам вступити у їхні володіння з присягою їх на вірність служби Малоросійській своїй Вітчизні. Але збунтовані проти того київські, білоцерківські і переяславські козаки, підмовлені суддею Гуляницьким і полковником миргородським Гладким, вигнали всіх тих пошуковців із селищ малоросійських і багатьох з них перебили і пограбували, від чого і сам воєвода Кисіль, повернувшись із Польщі, скоро після того помер. Гетьман, сприйнявши вчинок сей за злочин вельми тяжкий, звелів провести розслідування карному трибуналові спільно з військовою комісією і винуватців судити по законах. Судилище теє, ствердивши головними винуватцями Гуляницького і Гладкого, присудило їх до страти, і Гладкому втято голову, а Гуляницький втік і сховався в Молдавії з трьома старшинами від війська; решту ж старшин і багатьох з товариства і рядових козаків покарано киями, в’язницею і утриманням закутими при гарматі. І хоча таким чином доволі покарано за вбивства і кривди чиновників польських і багато з відшуканих пожитків їм повернуто, але поляки визнали вчинок той другою причиною до війни. Козаки означених полків, обурившись явно проти Хмельницького, що він полякам під-хлібствує, а їх безвинно переслідує, вийшли чимало з родинами зі своїх осель і збройною рукою прийшли в низ ріки Дінця і тамо поселились, де склали так званий Рибинський слобідський полк.
Хан Кримський з мурзою своїм Нагайбеком 11-го листопада 1650 року прислав до гетьмана Хмельницького турецького агу Нурадіна з листом своїм і пропозицією з боку султана, пропонуючи Хмельницькому з народом малоросійським об’єднатись з Портою турецькою в протекцію султанську на найвигідніших умовах і кондиціях, які лише він вибрати і присланому азі поручити може для донесення і затвердження султанові. Хмельницький, прийнявши посланців з особливими дружніми почестями і пригощаннями, відхилив, одначе, пропоновану протекцію до часу, вияснюючи, що народ, ним керований, не налаштований поки що ні до яких протекцій, побоюючись, щоб не нажити тим заздрісників і не розпалити нової війни, з якої не зовсім одужав, і що він завше дбатиме, щоб прихилити народ на їхню користь. Посланці тії, не маючи успіху в першій їхній пропозиції, намовляли гетьмана на другу, умовляючи його йти війною з ханом на царство Московське, якому оголосить султан війну за завоювання царями московськими татарського Астраханського царства, і коли воно Порті і хану тією війною буде повернуто, то йому, гетьману, виділена буде частина завойованого з прилеглих до Малоросії областей московських або татарських. Остання пропозиція посланців для політичних видів Хмельницького йому надзвичайно припала до смаку, і він, передбачаючи нову неминучу війну з Польщею, сподівався прив’язати до себе необхідністю в ній самого хана кримського з кращим від попереднього успіхом. Тому оголосив він посланцям довірчо, що по закінченні з Польщею наступної війни, яку вони з найменших причин і більше від заматерілої злоби своєї на Малоросію розпочинають, він буде готовий на всі султанські і ханські пропозиції. А коли ще з дозволу султанського і хан кримський благоволить зробити в ній йому підмогу, то і ті перепони, котрі між одновірцями поставляться самою релігією і забобонами народними, набудуть дозволеного виду вступитися за союзника і його інтереси, що вважаються в таких випадках спільними, взаємністю схваленими. Посланці, бувши такими запевненнями Хмельницького задоволені, відбули од нього втішені, а гетьман, обдарувавши притому їх щедро, писав через них ханові про приязне своє до нього ставлення і про відбуту з посланцями нараду, прохаючи хана обнадіяти його зі свого боку допомогою своєю в конечній потребі супроти поляків.