Хто вийшов з того пекла, мав право жити за давньою заповіддю мудреця: "Треба возвишатися до безсмертя і робити все заради життя, що відповідає найвищому в самому собі"[5]. Найвище в ньому була Юлія з ташкентської ночі і все те, що породила вона в його душі. Не любов, ні, це слово видавалося Шульзі занадто простим, знеціненим від довгого вживання; може, відлякувала його якась надмірна легкість цього слова, та легкість, що найчастіше дає радість, але іноді несподівано стає незносною аж до трагічності, ні, він навіть подумки ніколи не вживав цього слова, вважаючи, що в ньому самому живе почуття набагато складніше, тяжке, гнітюче, та водночас прекрасне до найвищих меж блаженства: темна пристрасть, яка не знає перешкод, нехтує всіма заборонами, трощить бар’єри обмежень і забобонів. Коли б у цій країні, кожен громадянин якої обписаний був з ніг до голови анкетами ("чем ваши родители занимались до 1917 года, находились вы под следствием, были осуждены, служили в белой армии, пребывали на оккупированных землях, имеете родственников за границей, привлекались ли к ответственности; исключались ли из рядов, получали ли взыскания, нарушали ли разлюли, ах юли малина!..") — отож, коли б Шульзі сказали, який пункт він волів би мати й заповнити в анкеті, він відповів би тільки одним словом: Юлія.
Для нього це був шифр, знак, символ на ціле життя, на смерть і безсмертя.
Шульга знав, що кращої жінки, ніж Юлія з азіатської ночі в Ташкенті, він уже ніколи не зустріне, не знайде, не матиме, не зможе мати, та підсвідомо знав він і те, що завжди, коли траплятиметься на його химерно–ламливій путі нова Юлія, азіатська ніч мовби повторюватиметься, наповнюватиметься чимось новим, тривожно–незбагненним, — тоді був лиш короткий захват до судоми в горлі, в усьому тілі, до раптового вмирання, солодко–страхітливого звершення в небуття, щоб згодом відродитися в такій радості, для означення якої немає слів, згодом до цих, сказати б, первісно–юліанських відчуттів додавалася віднайдена в несамовитості війни радість і розкіш буття, існування, фантастична незаземленість і майже неприсутність у всіх земних справах — від найпримітивніших і до тих, що їх сервілістичні уми називають визначальними, судьбоносними, епохальними, історичними…
Яка марнота!
Бо коли я обіймаю жінку, в якій зосередилася вся неповторність, вся радість і солодкість світу, то що мені до всієї метушняви, тупотняви, схилянь, поклонінь і безконечних запевнень у вірності й відданості?
У Шульги ще залишався нескладений іспит з електротехніки. Доцент Полюскевич, яка читала їм цей курс, повернулася з декретної відпустки лише по закінченні зимової сесії, тому у студентів їхнього курсу мимоволі виникнув цей "хвіст". Полюскевич, маленька граційна блондиночка, була неодружена, але дитину вже ж від когось привела, студенти незлобиво перешіптувалися, намагаючись вгадати ім’я того, хто заволодів серцем їхньої викладачки, ці перешіптування, мабуть, долинули до Полюскевич, і вона, замість бути доброю й лагідною, як молода мати–годувальниця, лютувала на іспиті з електротехніки і ставила двійки навіть відмінникам і найзапеклішим зубрилам–зубрицьким, які вже не просто визубрюють підручники й конспекти до останньої літери, а прогризають їх наскрізь, як зимові миші.
Шульга тоді думав лише про Олю, і йому було однаково, що він схопить у Полюскевич. Маленька жінка як маленький собачка: ніколи не знаєш, коли і де вкусить. Тому Шульга за фронтовою звичкою вирішив стріляти на випередження.
— Давайте одразу домовимося, — запропонував він Полюскевич, — що я називатиму вам не тільки імена Фарадея, Гальвано, Вольти, Едісона, Максвелла, Герца, а й Яблочкова, Лодигіна, Ляпунова, Столетова, бо тепер уже відомо всім, що "Россия — родина слонов".
Полюскевич мовчала. Дивилася не на Шульгу, а мовби крізь нього, — і міцно затискувала губи, так ніби боялася, що з них видобудеться якийсь небажаний звук.
— Крім того, — не бентежачись її мовчанкою, розпатякував далі Шульга, — ви ж неодмінно спитаєте мене, що казали про електротехніку Маркс і Енгельс. Будь ласка. Вони вказували, що електроенергія справить революційний вплив не тільки на техніку, а й на весь історичний розвиток. Енгельс у листі до Бернштейна в зв’язку з цим висловив таку думку: "Цілком зрозуміло, що завдяки електротехніці виробничі сили зростуть так, що буржуазія буде дедалі неспроможніша управляти ними".
Полюскевич уперто мовчала. Хоч би ж тобі бровою ворухнула, відзначаючи, сказати б, поглиблене цитування Шульгою класиків марксизму–ленінізму.
. — Ви мене нічого не питаєте, тоді я спитаю вас, — не розгубився Шульга. — Мій батько будував Дніпрогес, я до війни вчився у ФЗУ при трансформаторному заводі, і все електроустаткування, яке мені доводилося там бачити, було не наше, не соціалістичне, а буржуазне. Вестінгауз, Сіменс–Шуккерт, Сіменс і Гальске. Динамне і трансформаторне залізо, вольфрам, слюда, бакеліт, пресшпан — все від буржуазії. Тоді як же з словами Енгельса про неспроможність буржуазії впоратися з електротехнікою?
Далі грати в мовчанку з цим нахабним студентом, який замахнувся вже й на класиків марксизму–ленінізму, було небезпечно, але й ув’язуватися в суперечку з ним було ще небезпечніше; тому доцент Полюскевич нарешті заговорила, але так, ніби не чула нічого сказаного Шульгою, неначе він взагалі не сказав ще жодного слова.
— Скажіть мені, — несподівано спитала вона, — про що вам говорить ім’я Доліво–Добровольського?
— Я знаю тільки те, що це не Фарадей і не Максвелл, — не розгубився Шульга.
— Але ви не знаєте, що це наш вітчизняний учений, який створив перший трифазний асинхронний двигун і трифазний трансформатор. Не знаєте ж?
— Якось не поцікавився.
— От бачите, — Полюскевич блідо усміхнулася, вже не приховуючи зловтіхи. — Ви чесно заробили двійку за нехтування здобутками вітчизняної науки.
— Коли цей Доліво–Добровольський справді, як ото ви кажете, тоді заробив.
— Але зважаючи на те, що ви знаєте пресшпан, про який жоден з ваших однокурсників навіть не чув ніколи, я ставлю вам трійку, яку ви теж заробили чесно.
І вона вималювала в його заліковій книжці таку величезну трійку, що Шульга тільки руками розвів: така маленька жінка і така велика трійка!