Показати б їм отут, як б’є об берег оспівана ними дзвінка хвиля!
До їхньої садиби вода вже так само підступила впритул і холодно зазирала у вікна будиночка, поставленого покійним батьком Данилом.
— До войни наче ж і не було такого лиха, — бідкалася мати, — а це, мабуть, не так відстроїли після войни, воно й почало ото… Тоді ж Дніпрострой нам гамериканець та німець ставив, а наші дураки те й знали, що ото в сорок первім підірвали греблю, — слава Богу, хоч батько твій не чув того страховиська, та й ти ж не чув, вберегло тебе від того, ну, а тоді, як война кончшіася, ті ж самі дураки, що підривали, взялися й відстроювати і щось там порушили, а може, й вредительство…
Шульга непомітно усміхався на мамину забудькуватість. Бо коли вода стала підмивати берег тільки по війні, то навіщо ж. батько наготував цілі складометри товстої лози і навозив стільки каміння, що з нього можна було б збудувати справжню фортецю? Шульга добре пам’ятав, як ще малим помагав батькові заплітати лозу в фашинах і укріплювати їх камінням, тому й тепер без зайвих розбалакувань знайшов батькові гумові чоботи, стару кухвайку, грубі брезентові рукавиці і заходився споруджувати захисну дамбу перед будинком. Він глибоко вкопував у землю і обтрамбовував у ямах міцні дерев’яні стояки, забивав між ними товсте пакілля в три ряди, обплітав лозою, тягав туди камінь, засипав зверху піском, земля була важка, як камінь, камінь важкий, як нещастя, на такій роботі, надто ж, коли ти сам і не в змозі розумно рівноважити свою силу, то або ж підвередишся, або заслабнеш, або у відчаї і прокльонах плюнеш, не довершивши початого.
Шульга застудився, вхопив, може, навіть запалення легенів, заліг у матері на цілих три тижні в лихоманці, в кашлі, в страшному знесиленні, вже коли й оклигав і став на ноги, мама не пустила його до інституту, тримала вдома, відгодовувала, відпоювала теплим молоком, липовим цвітом, медівкою і вишнівкою власного приготування з цілющими травами і плодами.
Вертався Шульга вже не зимовими дорогами, а по воді, пароплавом. З Херсона на Київ ішов "Фрідріх Енгельс", дніпровський лайнер, каюти першого й другого класу, ресторан на носі, салон на кормі для обраних, верхня палуба під холодними вітрами з степовий безкраїв і тісні сутички побіля клепаних залізних боків пароплавних котлів, де могли погрітися радянські трудящі, тобто сільські дядьки й тітки, які везли в так звані індустріальні центри щось продати, щоб уторгувати вже й не на прожиття, а на щорічну сталінську позику, яку виривали з горла фінагенти, голови колгоспів, районні начальники і всі надначальники, звідусюдно обласні, республіканські, всесоюзні, аж до самого Кремля, до його криваво–червоних рубінових зірок.
Шульга взяв квиток третього класу, тобто палубно–котельного, дядьківсько–тітківського, хто був нічим, той стане всім, "от Москвы до самых до окраин человек проходит, как хозяин…". "Фрідріх Енгельс" шлюзувався десь по обіді, до Придніпровська він дочалапкував увечері, але того дня пароплав запізнився на кілька годин, розклад порушувався катастрофічно, точного часу прибуття тепер уже ніхто не міг назвати. Шульга трохи посвистів зневажливо, вмощуючись на верхній палубі біля товстої теплої енгельсівської труби, тоді заспокоївся і став думати — не думати про жінку, яку він любив і яка — й не знати — була чи не була на сім світі.
Він не знав, який день, який місяць, який рік нині. "Какое, милые, тысячелетье на дворе?.." Його це не обходило. Коли цілі роки минули відтоді, як він зазнав розкоші з тією жінкою в глиняному Ташкенті, то що тепер важили якісь місяці, дні, дати, числа? Він ще не знав тоді, що довгі роки незабаром переростуть у десятиліття, в цілу вервечку десятиліть, мало не в саму вічність, але душа його жила передчуттям неминучості безнадійного ждання і мовби підказувала йому: не зважай на числа, забудь про дати, відкинь календарі! Мати нагадала Шульзі, що він хоче їхати від неї перед Великоднем, найсвятішим днем для найсвітліших, а може, й для найтемніших душ, вона пекла паски, фарбувала крашанки, начиняла й смажила фантастично смачні ковбаси; ще зранку, вже коли в Шульги був квиток на "Фрідріха Енгельса", вона сподівалася, що син залишиться і вона вдосвіта принесе з Кічкаса освячену паску, крашанки, ковбаси, і вони з Романом розговіються і згадають батька Данила і всіх невинно убієнних, нещасних і переслідуваних, але син уперся, як залізний стовп: тільки сьогодні, тільки оце тепер, тільки на "Фрідріху Енгельсі", мати спакувала йому в чамайдані все, що Бог дав: пишні, високі паски, різнобарвні крашанки, золотисті ковбаси, важкий, як живе срібло, український кендюх і цілу батарею пляшечок і збаників з домашніми напоями, таємниці яких не знали ні давні греки, ні жорстокі римляни, ні пихаті візантійці, ні дика орда, ні навіть сам товариш Сталін.
Шульга поплив і приплив. Був темний вечір, а може, ніч, в цьому химерному місті ніхто не зміг би розокремити дня й ночі, небо над заводами однаково горіло і кривавилося, повітря пахло не зеленою весною, а пекельною сіркою з доменних печей, роздзенькані трамваї несонно товклися по вулицях, мов домовики в запічках, щось велике, незграбне, безформне затаєно гуло, двигтіло і мовби зітхало, та Шульга чув і не чув те все, бачив і не бачив, помічав і не помічав, бо весь був розкритий тільки до того високого правого берега, що перед арками залізничного мосту, темна гора м’яко, чарівно круглилася, мов райський сад, і пахла Шульзі, як райський сад, золотими плодами, розкошами і жінкою.
Вийшовши з пристані, Шульга не вагався жодної хвилі. Стрибнув у перший трамвай, який ішов проспектом у нагірну частину міста, де вулиця Поля, де глиняна хатка на курячих ніжках, де Оля–Юля–Юл… Не розквітли ще о цій порі ромашки, бузки ще не розпускали своїх пелюсток, не було на чому гадати "любить–не–любить", та йому й не треба було ніяких гадань, бо однаково ж повертався не до міста, не до інституту, не до свого тимчасового пристанища, а до жінки, від якої вже не могла відірвати його ніяка сила.
Безлюдна о такій порі Дзержинська і геть пустельна тиха вулиця Поля сьогодні були невпізнанні: їхні сховані під круглими кронами дерев хідники повнилися безшелесними темними постатями, над кожною з яких золотився тихий вогник, вогники пливли в просторі побіля Шульги, повз нього, далі й далі, всі в тому самому напрямку, вгору від парку Шевченка до величезної площі, на якій стояв Преображенський собор, собор мав бути завбільшки з ту площу, щоб перевищувати своїми розмірами собор святого Петра в Римі, але Потьомкін процвиндрив гроші, виділені царською скарбницею на спорудження святині, і довелося, як кажуть росіяни, "довольствоваться малым", поставили посеред просторої площі те, що поставили, та однаково Преображенський собор мав вигляд доволі величний," надто ж у дні великих православних свят, а сьогодні, як нагадувала Шульзі мати, була Великодня ніч, і оті золоті свічечки, затулювані від вітру то скляними баночками, а то й просто жіночими долонями, всі пливуть і линуть туди, до собору, до великого богослужіння і до ще більшого таїнства, до якого він теж колись, ще зовсім малим хлопцем, причастився і припав душею, а тоді геть забув, бо душа його була зруйнована, змертвіла, вбита залізом, кров’ю і нелюдськими словами вождів, що заступили йому Бога.