— Наш великий Нарекаці, на жаль, не зоставив нам тих слів, які б нам хотілося виповісти перед жінкою… Тому мені доведеться навести слова поета не нашого, а російського, надто що сьогодні наша цариця теж російська:
Если б я был твоим рабом последним,
Сидел бы я в подземелье
И видел бы раз в год или в два года
Золотой узор твоих сандалий,
Когда ты случайно мимо темниц проходишь,
Стал бы счастливей всех, живущих в Египте.[17]
Дружба народів, як усім відомо, велике діло, але щоб грузин дозволив перевершити себе вірменину?
— Не той раб у цариці, хто клянеться словом, — вигукнув Робакідзе, падаючи на коліна перед Юлією, — а той, хто показує, який він раб! Я поцілую в нашої цариці її найбільшу дорогоцінність!
І він став п’яно обціловувати стегна жінки, а тоді припав губами до безсоромно оголеної з–під вузеньких трусиків сідниці. Юлія, сміючись, відбивалася від грузина, безладно змахуючи руками, тоді нарешті вирвала свої стегна з його обіймів і кинулася втікати, і сталося так (чи то випадково, чи, може, й навмисне), що опинилася не біля Хомухіна, де найперше слід було шукати захисту, а перед Шульгою, але це не збентежило жінки, навпаки, вона мовби зраділа, що має перед собою ще одного кандидата в добровільні раби, а може, й жертву, і лукаво вигнула перед ним свої любострасні уста.
— А ви? Що ж ви, Шульга? Українці перед жінками що? Співають. "Розпрягайте, хлопці, коні"?
Шульга ще сидів, хоч все в ньому клекотіло. Головне: стриматися і не накоїти дурниць. Спокійно, Шульга.
"Пушки к бою едут задом…"
— Можна й заспівати, — тихо сказав він їй, — у нас для такої нагоди й пісня підходяща є. "Я ж тебе, милая, аж до хатиночки сам на руках віднесу…" Але я не співатиму, а краще зроблю так, як у пісні.
І він рвучко підвівся і простягнув Юлії свої міцні руки.
— Це що — жарт? — скинула вона на нього недовірливий погляд.
— Та ні. Серйозно.
— А коли… а коли я повисну вам на шиї?
— Прошу!
Вона стрибнула йому на руки, і дивно: він зовсім не відчув тягаря її тіла, навпаки — тільки несподівана прекрасна легкість, і м’які шовкові руки довкола його твердої шиї, і палюче дихання, і її очі біля його очей, і губи біля його губів…
— Шульга винесе мене на самий верх! — гукнула пустотливо Юлія. — Давтян, принесете мій одяг!
Хомухін сполошився.
— Колего Шульга, — поважно промовив він. — Не слід наражати шановну Юлію Никонівну на небезпеку. Тут же високо! Феліксе, скільки тут східців?
— Дев’яносто три! — не гаючись жодної секунди, видав інформацію підчихвіст. Може, й брехав, та це не мало значення. Головне — догодити начальству.
— Ви чуєте, колего Шульга? Дев’яносто три східці! Юліє Никонівно, це ж небезпечно! — Хомухін навіть удав, ніби хоче сам особисто наздогнати і спинити неслухняних втікачів. — Ви чуєте, Юліє Никонівно! Я не можу взяти на себе відповідальності за таке… за це… за…
Юлія сміялася на грудях у Шульги і не відповідала. Шульга вже подолав перший десяток східців, відчуття легкості не зникало, з’явилася летючість у всьому тілі, золоті сурми гриміли в душі і золоті сонця перед очима… Він ніс свою дорогоцінну ношу вище й вище, до самих небес, і над ним співали фенікси.
— Ви справді намірилися знести мене на самий верх? — спитала Юлія.
— Ну!
— Але ж це безумство!
— А що може бути прекрасніше за безумство? І я не тільки знесу вас нагору.
— А що ще?
— Я цілуватиму вас на кожній приступці!
— Я не дозволю!
— А я без дозволу!
Він поцілував її волосся.
— Я забороняю! Чуєте?
— Не чую!
Він поцілував її чоло, тоді щоки, ніс, підборіддя, нарешті губи…
— На нас же всі дивляться! Хомухін…
— Хай дивляться.
Він обціловував її шию, плечі, груди.
— Поцілуйте мене, Юліє!
— Я не можу. Серед білого дня! Кошмар!
Він цілував її живіт, стегна.
— Поцілуйте мене, Юліє, Юлю, Ю!..
— Але ж це такий сором!
— Ледь доторкніться губами мого підборіддя… Отак… Боже, — яке блаженство! Невже це знову ви, невже все повертається, невже?..
— Ви знову за своє?
— Цілуйте мене, Юліє, щоб я повірив… Ці сходи вже кінчаються… їх надто мало… Треба було б до самого неба… Я вас занесу і на ваш третій поверх… Без ліфта… По сходах…
— Не смійте! Що ви собі надумали!
— Тоді в мій номер. На четвертий поверх. Ще краще.
— Шульга, я кричатиму! Ви забули, що за нами йде Хомухін.
— Він десь ще далеко внизу.
— А Фелікс? Ви забули про Фелікса. Мій номер між їхніми номерами. Вони не спускають з мене очей. Сьогодні за все, що було на березі, і за цю вашу витівку… Я навіть не знаю, що тепер буде… Вони обидва не спатимуть, стерегтимуть мене, як у тюрмі…
— А завтра? Завтра ви зможете вирватися? Тільки скажіть — я щось вигадаю…
— Завтра я буду в поїзді.
— Але ж наша нарада ще не закінчилася.
— Хомуха мене відпускає. Повертається з Сєверодвинська мій морський майор, і мені треба бути вдома, щоб він нічого не знав про моє так зване службове відрядження.
— Може, дозволите мені стати під вікном вашого вагона з букетом троянд?
— Виключено.
— Тоді хоч з плиточкою шоколаду "Сказки Пушкина"?
— Ви нестерпний, як усі хохли!
— Звідки вам відомо про нашу так звану нестерпність?
— Ну… вважайте, що це російський державний фольклор.
— Може, великодержавний?
— Коли хочете, хай. буде великодержавний.
Він уже доніс її до готелю, обережно поставив на землю, як дорогоцінну порцелянову статуетку.
— Я не можу відпустити вас до Москви… Ми повинні поговорити… Це надто важливо, зрозумійте, Юліє… Може, після вечері?
— А що скаже Хомухін?
— Чхати на Хомухіна!
— Зрозумійте ж нарешті: Хомухін — заступник міністра.
— Я теж заступник міністра, чорти його бери! То й що з того?
— Ваше так зване міністерство? Воно рівно на п’ятнадцять (за числом республік) нижче московського. Невже ви цього не знаєте?
— Я нічого не хочу знати після того, як побачив вас… І не можу втратити вас… Коли не сьогодні, то завтра я подам вам плиточку шоколаду у вікно вагона.
— Ви забули, що тепер у вагонах вікна не відчиняються.
— Я з тих часів, коли всі вікна були навстіж.
— І двері?
— Не тільки двері! Ви ще матимете змогу пересвідчитися… Я щось вигадаю… Я повинен щось вигадати…
— Ви божевільний, — засміялася вона, — я ніколи не зустрічала такого божевільного… Але ви мені чимось подобаєтеся, Шульга. Чуєте?..