Василь трохи соромиться. Він дивиться в землю. Щось він забагато наговорив. А чи не пора їм йти? Так. Мабуть час. Що мають тут вештатись…
Вони пішли до роздягальні і незабаром вже були попід каштанами, сковзаючись по замерзлій доріжці. Василь при тому розвиває думку про куркулів. Він має на це свої погляди. Куркуль, на його думку, має різні значення. Куркуль псіхологічний і куркуль політичний. Большовики підшили під це слово, як і під слово "буржуй" все, що їм не подобається.
Настя натомість все ще при свойому романтизмі. Вона все твердить що час, який переживаємо, один з найромантичніших. Тільки його ніхто не помічає. Це помітять пізніше. Лети у височінь і далечінь. Нові винаходи. Відважні мандрівки в праліси диких континентів. Напруженість, ризико, розмах духу. І хай собі базікають про куркульство… Ніяка ідейна маска не створить з нього Колумба… Заздрість ніколи ще не замінила сили. Напружене надхнення, вияв волі, кохання чогось… Мені здається, Василю, наш час найромантичніший з усіх часів. Дуже добре, що тепер живемо… Ви мене розумієте?
Вони йшли поволі попід залізною огорожею саду Гуляницького. Під ногами приємно поскрипував білий, чистий, свіжий сніг. Десь за молочними хмарами світить місяць. Певно у цей час наша плянета світиться, мов жарина. Що ближче доходили до Настиного мешкання, то хода їх зменшувалась. Дійшли до фіртки й зупинилися. Малий будиночок, де жила Настя, майже зливався з сірим тлом, тільки три його чорні віконечка вирізнялися, нагадуючи недокінчену картину.
– Боже мій! Як тихо і гарно! – сказала Настя своїм протяжним голосом. – Мені не хочеться ще йти додому. Пройдімось іще трохи…
І вони вернулись.
– Ви маєте силу, що впливає організуюче на мої почуття, – казала вона. Він намагався мовчати. Можливо і так наговорив забагато. – Ваша присутність обдаровує мене глибшими думками. Я можу з вами висловитись. Ви, можливо, думаєте про мене, що я легковажна. Не знаю, як вам сказати. Вловити мене, моє наставлення, мої хотіння… Я змагаюсь сама з собою і не знаю, чи розумієте ви, що значить з собою боротись. Мене тягнуть, чи краще поривають за собою кілька сил. Гарні, розумні, цікаві!… І я ще не знаю, яка з них візьме перевагу… Але поєднання всіх їх разом – виключене… Не знаю, Василю… Чи можете і чи в силі ви оцінити любов, яка… Яка йде від душі… – вона похилила голову, і голос її збентежено притих.
Василь намагався вловити сенс її слів. Відчував, що це щось стосується до нього.
– Неприємно усвідомлювати, що ти розснажуєш чиєсь почуття, яке йде від серця, – проговорив Василь обережно.
– Щось я не Так сказала, Василю. Уявім собі бурю… Над океаном. Видається, що вся її сила скерована, щоб збити хвилю. Тим часом:
Моя любов така велика,
вона дволика і столика…
Це писав мені один незнайомий, – сказала вона. – Ви мене розумієте? Буря не тільки робить хвилі. Вона топить пароплави, убиває людей, вириває дерева, руйнує будівлі. А завтра зникає… Так і любов. Знаю приятельку. Вона кохала. Бувало так, що вона з кимсь проводила вечір. Здавалось що той, з ким вона проводить вечір щасливий. А між тим вона отруїлась… І зовсім не за того, з ким проводила вечори… Така природа любові.
Ці слова Василь розумів. Розумів їх так, як вони сказані. Але він мовчав. Боявся розкривати їх, щоб глянути до них у середину. Відчував до неї страшну ніжність. Почуття його напиналось, мов вітри, і здавалось, що ось-ось щось станеться. Стане, впаде перед нею, обійме її коліна, прокаже їй молитву. Ах, що це, що так сковує його чинну волю? Взяв тільки її обережно під руку і трошечки, трошечки наблизився. Відчував край її одягу і дотик її руки.
Деякий час йшли мовчки. Йшли, дивилися вниз, перед себе, дорога западала і западала і, видавалось, що вони йдуть у якесь біле підземелля. Це не було небо, це був простір без початку і кінця з туманними завоями, вируванням безфоремного мороку, щось подібне до того біблійного хаосу, коли земля була невлаштована і дух Божий носився над нею. Один раз несподівано Настя взяла його руку і з притиском сказала: – Вассси-лю! Мабудь Василь ніколи не забуде звучання того слова. Воно зістанеться в найглибшому закутку його душі, там, де хороняться великі і святі цінності…
Надходив поволі світанок. Непомітно насувалась та сіра поволока на сонну землю. Не раз і не два доходили вони до фіртки, але знов і знов верталися, щоб ще і ще переживати те саме. І нарешті невідкличне прощання. Затримала довше його руку. Її тепло входило до нього, і він чув його кожним нервом.
Був п’яний від напливу щастя. Йшов, і земля під ним гойдалася, мов крижина. Все навкруги видавалось не дійсним…
________________________________________
Примітки
Дунайські хвилі – вальс Йосипа Івановича, написаний в 1880 р.
Марія Башкирцева (1858 – 1884) – українська художниця.
Гамсун Кнут (1859 – 1852) – норвезький письменник.
Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1851) – український письменник і політичний діяч.
Царівна – повість О. Ю. Кобилянської (1895).
Анна Кареніна – роман російського письменника Льва Толстого (1878).
Марія Антуанетта (1755 – 1793) – французька королева, дружина Людовіка 16-го, страчена під час революції.
Розмова із Шпачуком
Давно обіцяна розмова Шеремети із Шпачуком відбулася. Сталося то по приїзді з вакацій. Шпачук шукав нагоди для такої розмови, а Шеремета ухилявся. По місті то там, то там читали журнал малого гуртка, і з цього приводу відбувались дискусії. Почали ближче цікавитись гуртком… А що, а як, а хто там є, а хто що пише? Читали деякі вірші і декому видавались вони дуже цікавими. Семен Іванович читав також. Він дивувався, що це створено було без його відома, але все-таки його цікавило. На лекціях він ближче придивлявся до Шеремети. Це прізвище іноді згадували в розмовах разом з прізвищем Приходи, Козенка, Гнатюка. Якось так було, що Шеремету згадувалося частіше, ніж інших.
Шпачук не їздив додому на свята. Він проводив Різдво у місті. Зате він часто кудись зникав. Взагалі на лекції приходив не завжди. Варвара Сергіївна дала вже йому спокій, і невідомо, як він ще тримався в гімназії. Іншого вже давно звільнили б.