Це Василя дуже дивує. Чому, панно Киро? Чи бачить їх хто збоку? Кирочка обережно озирається. Ні. Ніхто їх не бачить. Тоді Кирочка каже, але голос її звучить, мов спадна роса. Його зовсім не чутно. Вона скаржиться на своє товариство. Це все семінаристи. Вони тільки танцюють, співають, грають у карти, залицяються. А вона цікавиться іншим – її цікавить поважне життя. Вона любить літературу. Вона могла б читати добрі книжки, але не знає, де їх знайти. Ніхто їй не порадить, ніхто не поможе. Вдома вони мають чималу збірку книжок, але то все російські клясики, переважно додатки до "Ніви" – Достоєвський, Григорович, Чехов, Тургенєв, Гоголь. З усього того їй найбільше подобається Тургенєв. Там багато світла і барв, а також чуття. І ще подобається їй один автор. Це Гамсун. Чи читав Василь "Вікторію"? А правда це дуже гарно написано? Особливо, коли Вікторія вмирає і пише листа. Кира ридала над тією книжкою. Отакі книжки вона хотіла б читати…
А чи знає Кира Лондона? Ні. Вона не знає того автора. Шкода. А його варто знати. Вона тільки бачила одну його книжку в червоній обкладинці у вітрині кіоску. Ага! Василь знає. Це – "Залізна п’ята". Нічого. Але варто почитати інші його речі: "Місячна долина", "Червоне Сонечко", "Мартин Іден"… Це речі, що дуже скріплюють. Ось, наприклад, Кирочка така поважна, а їй подобаються солодкі речі. І це зрозуміло. Вона згадувала Надсона, Тургенєва. Василь не каже, що це погане, але солодке, медове і лишає воно в людині такий саме медовий присмак. А жити треба не тільки солодко. Василь думає, що у наш вік треба також і побавитись, і посміятись, не тільки думати про поважні речі. Ще буде час… Життя само подиктує. Не треба його нагинати. Але ось Василь сам. Він вже стільки читав. Ну… Бачте… Він… Це не є приклад… Він сам не вдоволений з себе… Він заздрить отим семінаристам, бо вони живуть. Вони галасують і бушують. Вони проживуть і будуть мати молодість. А Василь все то змарнує…
І Кира думає. Вона мовчить. Можливо, й правду Василь каже. Василь іще всього не скінчив. Він гадає, що Кира також любить життя. Це все, що вона перед хвилиною казала, це тільки начитане. Вірш, що вона йому післала… Він не знає, хто його автор, але він зовсім, зовсім іншого стилю і змісту…
Так! Цікаво. Але Василь таки справді вже відходить.
– Дякую вам, – сказала вона на прощання і подала йому м’яку, маленьку руку.
Цілу дорогу Євген підстрибував від щастя. Він такий вдячний Василеві. Називає його Васиком, бо Ваською вже боїться. Василь не любить, коли його називають Ваською.
– Васику! Милий! Ти геній! Ти… ти – сам Зевс. Як тобі спала ця думка… А все так просто… От життя…
Василь йде мовчки. Він тільки тепер пригадав, що сьогодні за ввесь той час він ні разу не згадав про все, що минуло. Також не згадав про Настю.
– Все це, Євгене, просто, але інколи треба за це дорого заплатити…
Хлопці вертаються. Ідуть, мов на крилах. Світ для них такий широкий і гарний.
________________________________________
Примітки
Аблака, как рубіни, раслі – перифраза з поезії російського поета Андрія Білого "Бальмонту": "облака как рубины, прошли, / как тяжелые, красные льдины". Не знати, що б мало значити "Василь вгадує Єсеніна" – чи помилку У. Самчука, чи якийсь тонкий задум…
Мой кастьор в тумане свєтіт – романс на слова Я. Полонського (1853); музику написали декілька композиторів.
Капають, котяться сльози по личеньку – перший рядок поезії Г. Чупринки "Муки кохання" (1910).
Вікторія – роман Кнута Гамсуна (1893).
На камені
– Я вам скажу, панове, – казала на другий день у клясі Варвара Сергіївна, – що не піти кудись, куди тобі кажуть і куди ти йти мусиш, це зовсім ще не геройство… Ви вже не діти, і мій обов’язок щодо вас кінчається там, де кінчається моя роля виховательки вашої кляси. Ви думаєте, що коли ви щось робите в школі, то робите це для мене. Я знаю цю помилку. Це помилка і тільки помилка.
Коли ви щось тут робите – робите це тільки для себе. Я вже стара учителька. Перед моїми очима пройшло вже багато таких молодих облич. Я їм усім це повторювала, і прошу вас – зустріньте когось із них і запитайте: чи правду вам казала ваша ненависна Варвара Сергіївна? Всі вони скажуть: так. Вона казала правду… Але ви цього поки що зрозуміти не можете. І я вас цілком розумію…
Те, що багато з вас не пішло вчора на Бону, завдало вашому директорові чимало клопоту. Усім відомо, що наша гімназія має десь із триста учнів, але було там присутніх ледве чи не половина. Розуміється, що це була демонстрація, і як легко було її зробити. Ось цей і той вирішили собі не піти на Бону – і не пішли. За ними не піде ніяка, звичайно. поліція, і не піде до кожного директор, щоб вивести на Бону. Також ми не можемо вас усіх покарати, бо вас багато. Це значило б, що треба покарати цілу школу…
Але які з цього будуть наслідки для вас, вашої школи, ваших батьків, тих, що захочуть учитись після вас, – про це ви, розуміється, не подумали… що школу можуть замкнути… Що ми втратимо єдиний заклад, де ще тримається ваша рідна мова і де бодай вчать по-вашому ваші люди, здається, що це вас зовсім не обходить…
Розуміється, ви маєте на це свої погляди. Вам здається, що ваші учителі не досить розуміються на патріотизмі. Що Варвара Сергіївна просто якийсь національний недоносок, що ваш директор майже зрадник, що вони чомусь роблять те чи інше і не протестують…
Все це для мене зрозуміле. Але я вам, як справді людина незапаморочена і з погляду патріотизму дуже поміркована, можу тільки сказати одне: ви, мої друзі, тут дуже помиляєтесь. Я це кажу не з якихось сентиментів до вас. Було досить причин, щоб ви мені вже надокучили. Також не кажу я це з якогось, як ви думаєте, національного обов’язку, бо його я розумію інакше, ніж ви, а кажу просто, як людина, що у свойому житті довела і тепер доводить, що вона вміє жити. З простих і чисто логічних міркувань кажу вам це все, а ви як собі хочете. Хочете – приймайте це, хочете – відкиньте. Але затямте собі раз й назавжди: виконувати обов’язки в школі – велика річ. Той, хто їх навчиться виконувати тут, буде виконувати їх завжди і для себе. Навіть коли вам інколи здається, що це йде наперекір вашому розумінню справи…