МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Тоді кажи.
КЕЗОНІЯ. Ще не зараз. Згадай спершу спотворене обличчя свого батька, коли йому вирвали язика. Пригадай рот, повний крові, і отой крик, ніби рев мордованої тварини.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Ну. КЕЗОНІЯ. Тепер подумай про Калігу-лу.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (голос — сама ненависть). Ну.
КЕЗОНІЯ. А тепер слухай: спробуй зрозуміти його.
Виходить. Очманілий молодий Сціпіон залишається на сцені. Заходить Гелікон.
Сцена 13
ГЕЛІКОН. Калігула повертається: йдете їсти, поете?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Геліконе, допоможи мені.
ГЕЛІКОН. Це небезпечно, голубе мій. І я не знаюся на поезії.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Ти міг би допомогти. Ти багато знаєш.
ГЕЛІКОН. Я знаю, що дні минають і що слід квапитися їсти. А ще знаю, що ти міг би вбити Калігулу... І він сам був би не від того.
Заходить Калігула. Гелікон виходить.
Сцена 14
КАЛІГУЛА. А, це ти! (Зупиняється, ніби силкуючись опанувати себе.) Давно тебе не бачив. (Повільно підходячи до нього.) Що поробляєш? Усе пишеш? Покажеш мені свої останні речі?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (зніяковілий, його теж роздирають навпіл ненависть і ще невідь-яке почуття). Я написав вірші, Цезарю.
КАЛІГУЛА. Про що?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Не знаю, Цезарю. Мабуть, про природу.
КАЛІГУЛА (невимушеніше). Гарна тема. І широка. І що вона дає тобі, ця природа?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (оговтавшись, іронічним, лихим тоном). Втішає, що я не Цезар.
КАЛІГУЛА. А! Гадаєш, що вона б утішила мене за те, що я Цезар?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (тим самим тоном). Авжеж, вона гоїть і болючіші рани.
КАЛІГУЛА (з незвичайною простотою). Рани? Ти це кажеш так злісно. Бо я вбив твого тата. Але якби ти знав, яке точне це слово. Рани! (Змінивши тон.) Тільки ненависть робить людей розумнішими.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (напружено). Я відповів на твоє питання про природу.
Калігула сідає, дивиться на Сціпіона, раптом хапає його за руки й силоміць ставить навколішки перед собою. Бере його обличчя в руки.
КАЛІГУЛА. Читай свого вірша.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Благаю тебе, Цезарю, не треба.
КАЛІГУЛА. Чому?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Я не маю його при собі.
КАЛІГУЛА. І не можеш згадати?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Ні.
КАЛІГУЛА. Принаймні скажи, що там у ньому?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (і далі відчужено й ніби жалкуючи). Я говорив...
КАЛІГУЛА. Ну?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Ні, не знаю...
КАЛІГУЛА. А ти спробуй...
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Я говорив про узгодженість між землею...
КАЛІГУЛА (уриваючи його, замислено). ...між землею і ногами.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (уражений, вагається і провадить далі). Справді, щось таке...
КАЛІГУЛА. Далі.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. ...а ще про обриси римських пагорбів, про минущу, несподівану лагідність, якої надають їм сутінки...
КАЛІГУЛА. ...і про свист ластівок у роз'яснілому небі.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (трохи розм'якнувши). Так, і це теж.
КАЛІГУЛА. Ну?
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. І про ту нетривку хвилину, коли повнозлоте ще небо раптом одвертається й за мить показує друге своє обличчя, всіяне блискучими зорями.
КАЛІГУЛА. І про пахощі диму, дерев
і води, що підносяться від землі насупроти ночі...
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (вже природно). ...сюрчання коників і тепло від каменю будинків та вулиць, собаки, гуркіт останніх возів, голоси селян...
КАЛІГУЛА. ...і повиті сутінками дороги поміж мастикових та оливкових гаїв...
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Так, так! Це все є! Але звідки ти знаєш?
КАЛІГУЛА (пригортаючи молодого Сціпіона до себе). Сам не знаю. Може тому, що ми любимо однакові істини.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (здригаючись, ховає обличчя на грудях Калігули). То байдуже, бо все, що я таїв у своєму серці, набирає подоби любові!
КАЛІГУЛА (і далі ласкаво). Це чеснота великих душ, Сціпіоне. От якби мені твоя щирість! Але я добре знаю силу свого потягу до життя, він не задовольниться природою. Ти цього не можеш збагнути. Ти з іншого світу. Твоя чистота виявляється в добрих ділах, а моя чистота — у злих.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Я можу зрозуміти.
КАЛІГУЛА. Ні, це щось у мені, це тихе плесо з гнилим баговинням. (Раптом змінивши тон.) Твій вірш, напевно, гарний. Але якщо хочеш знати мою думку...
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (так само зворушений). Так.
КАЛІГУЛА. У ньому бракує крові.
Сціпіон відсахнувся і з жахом дивиться на Ка-лігулу. Відступаючи, далі говорить глухим голосом, пильно дивлячись на Калігулу.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Ох, потвора! Отруйна потвора! Ти знову прикидався. Прийшов блазнювати, так? І що, вдоволений собою?
КАЛІГУЛА (з деяким сумом). У твоїх словах правда. Я прикидався.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН (так само обурено). О! Яке гидке і кровожерне у тебе серце! І скільки в тобі лютої злоби і ненависті!
КАЛІГУЛА (лагідно). А тепер по-мовч.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Як я жалію і ненавиджу тебе!
КАЛІГУЛА (люго). Замовкни.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. І якою жахливою мусить бути твоя самотність!
КАЛІГУЛА (розлютившись, кидається на нього й бере за комір, струшує.) Самотність! А ти сам знаєш, що це таке? Самотність поетів і кволих. Самотність? Але яка? Ет! Ти не знаєш, що самотнім не буваєш ніколи! Скрізь нас супроводить постійний тягар майбутнього й минулого! Ті, кого ми вбили, залишаються з нами. Та якби тільки вони, то це ще нічого. Але ті, кого ти любив, ті, кого ти не любив, але вони любили тебе, жалі, бажання, прикрощі й утіха, повії та гурт богів. (Відпускає його й повертається на своє місце.) Це я самотній! Ех! Якби, принаймні, замість моєї затруєної самотності я міг тішитися істинною тишею і шелестом листя! (Сідає, з раптовою втомою.) Самотність! Та ні, Сціпіоне. Вона вся сповнена скреготу зубів і відлуння колишнього брязкоту й гамору. І біля жінки, яку я голублю, коли ніч замикається навколо, покинувши моє нарешті вдоволене тіло, що ніби завагалося поміж життям і смертю, моя самотність вщерть виповнюється гострим
і солодким запахом жіночих пахвин; а вона сама в забутті ще тулиться до мене.
Вигляд у нього знеможений. Довга тиша. Молодий Сціпіон заходить іззаду і нерішуче підходить до Калігули. Простягає до Калігули руку й кладе на плече. Не обертаючись, Калігула накриває іі зверху своєю.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Всі люди мають у житті якусь розраду, вона допомагає їм жити. Це до неї вони звертаються, коли вкрай знесилені.
КАЛІГУЛА. Правда, Сціпіоне.
МОЛОДИЙ СЦІПІОН. Хіба в твоєму житті нема чогось подібного, притулку, в якому ти міг би виплакатись?