Коли це було? — літ сто минуло, чи що, — у цілому місті гасло світло, і в чорноті за вікном існував тільки гомін, звук, для мене він не мав кольорів, ні запахів, ні форми — і тому зникало й місто, і вулиця, ніби не жили вже. Тільки шпичак свіччиного вогника — такий непевний і ненадійний; ледь повертаючи натяк на буття, той хиткий пензлик світла зарисовував таємничість, острах, почуття ско-роминущості й самотності, хоча все це не повинно бути знаним дитині. І, однак, при тому світлі я читала, писала, учила чужі німецькі слова і навіть трохи грала на роялі; невеликий кабінетний рояль тремтів кожним своїм згином у тому непевному освітленні, чорненькі цяточки нот на тонких лінійках видно було при світлі двох свічок, їх треба було встромити в мідні свічники на пюпітрі, загадковість різьби якого зваблювала мене значно більше, ніж можливість видобути звук з інструмента. Чому того дня, коли довелося розлучитися з роялем, я не здогадалася залишити собі бодай пюпітр?
Розпливається моя тінь по стелі, по стінах, зависає наді мною — і тихо озивається рояль, білі клавіші тепліють під пальцями: ре, ре, мі... Зрештою, може, зовсім інакше, не так, але це не має значення. Дитинство поділося, зникло, щезло — чи переросло, виросло? Дерево доростає, плодоносить, входить у силу, але потрібна потім щепа, аби родилось щось нове, незвичне. З паростка-дитини, з малої дички — людина. Дерево-людина.
Ми сиділи при невеликому круглому столику, такі зосталися тільки серед старих меблів у старих квартирах, у нас удома теж був колись такий столик, круглий, полірований, укритий чимось легким, мережаним, тепер це було б дивовижею, оригінальним раритетом, — якби збереглося, звичайно, як тут, у цій хаті, — але ж те легке, мережане не могло зберегтися, розсипалося, розлетілося, а в дитинстві я сплітала кіски з довгих пасемок ниток, які звисали майже до підлоги.
Сиділи ми біля маленького столика, круглого й беззахисного, на тонких вигнутих ніжках, обережно ставили на нього келихи. Обережно, бо дбали не так про столик і сам кришталевий келих, як про червоне вино, майже призабуте в нас нині, таке рідкісне, терпке, з Тбілісі привезене червоне вино, — і не боячись накликати на себе й на цілий світ нового невідворотного лиха, всує поминали ймення Иосифа Сталіна, пригадуючи — кожен по-своєму — як сприйняли (скоро двадцять п'ять літ мине) звістку про його смерть, і що робили того дня. Жоден із нас не витиснув того дня ані сльозинки з очей, це так було, кожен міг у тому поклястися, і тепер ми реготали й тішилися, що жоден з нас і не подумав схлипнути з приводу всенародного горя. Та й хіба була причина для плачу? — адже один із нас, найстарший, відсиджував у пору вождевої смерті сьомий рік покарання, з тяжкої "батьківської" руки відпущеного ні за що, за просто так, про всяк випадок, аби не сопів; другий — відбував армійську службу за тисячі кілометрів од рідного дому, відбував службу, відрахований з університету так само ні за що, так само про всяк випадок; третій же був тоді цибатим шестикласником і може тільки тому "батьківська" рука не торкнулася його буйної хлоп'ячої голови, хоча, зрештою, виселений разом із батьками з прадідівської землі Перемиської, міг на новому місці почуватися не дуже затишно. Воістину, нікого не обминала ласкою всевладна рука!
— Здох! Здох! Здох! — підстрибував у самих спідніх мій тато, не дбаючи про те, що я бачу його ось таким, у самих спідніх, синього кольору, з туго зав'язаними биндочками понад кісточками на щико--іотці; світання було дуже сіре, аж брудне, з мокрим снігом. Я добре пам'ятаю той мокрий сніг і витоптану чорну землю десь за містом, на кладовищі, де були поховані солдати, які воювали за Львів у сорок четвертому, нас погнали туди зі смолоскипами оплакувати смерть вождя, старого й жорстокого, вождя, якого ми ніколи не могли бачити, недосяжного, як бог, і розтліваючого, страшного, як сатана, мені було жахливо холодно, хотілося тільки додому, та ще хотілося, аби ніхто не помітив, що я не можу витиснути з очей ані сльозинки, добре, що вже сутеніло, а мокрий густий сніг заліплював очі й обличчя, і годі було сказати, чи я плачу.
Як лиш тільки я почула вдосвіта, спросоння, те слово, вимовлене з радісною втіхою татом — "здох, здох!", то вже знала одразу, про кого й про що йдеться; мій пес, вигинаючи спину, лащився до мене, радий, що я вже прокинулась і напевно вийду з ним на прогулянку; "здох! здох!" — вигукував батько.
У школі мене замкнули в кабінеті директора — укладати поминального вірша з приводу смерті вождя, я відсиділа в тій "одиночці" п'ять чи шість каторжних годин, і не могла написати ані рядка; я годна була хіба що списувати папір отим щасливо-злостливим і хижим "здох", але я знала й розуміла, що не можна піддатися спокусі, не можна накреслити навіть першої літери з того слова, бо та єдина літера могла бути розшифрована, як і всі мої почуття, думки, настрої; і навряд чи йняла я віру в смерть людини, яка всім на світі могла здаватись безсмертною, радше я підозрювала, що саме це життя, це єдине у світі людське життя не має кінця, бо не має кінця острах і поклоніння перед тим страхом, культивування того страху, і я здригалась щоразу, коли вчителька тихенько відчиняла замкнені досі двері, вносила до кімнати урочисто й поважно своє розпухле від сліз, з червоними очима обличчя, втирала, голосно сякаючись (це було дуже смішно, як вона сякалась, але я не сміла навіть всміхнутись, до того ж мені було жаль учительку, яка так гірко плакала) — отож, голосно сякаючись, вона тихо питала, чи я вже щось написала; мабуть, вони всі разом, дорослі й діти в школі, чекаючи на мого вірша, сподівалися покласти його на жертовник, спалити його чи що, як палили колись у сиву давнину рабів з володарем, який відійшов в інший світ, може, вони хотіли відкупитися ним, вірш мусив, мабуть, умістити всі їхні болі, печаль і сльози з приводу смерті вождя, і хто знає, чи не могли б вони й зі мною так зробити, чи не поклали б на жертовник, якби їм хтось підказав таку думку. А зрештою, може, вони б це справді зробили, якби бодай віддалено здогадувалися, що я відчуваю, сидячи в директорському кабінеті, яке слово мені хочеться написати — може, вони б розклали вогнище й спалили мене на ньому, але вони не знали нічого й тому ходили попри кабінет тихо, навшпиньки, майже побожно зазираючи до мене, аж поки директор не вирішила замкнути двері на ключ, щоб мені не заважали, а я проклинала той час і день, коли поділилася з учителькою дивовижним відкриттям, що вмію складати слова докупи так, що вони заламуються раптом, творячи якийсь ритм, і можу зіставляти слова так, аби вони перегукувалися римою, як голос і луна в лісі; я проклинала й свою здатність писати ті римовані рядки, і взагалі вміння креслити якісь знаки на папері, я шкодувала, що не захворіла, не втрапила під автомашину, йдучи до школи, що взагалі народилась, — і мені не міг би допомогти тоді ніхто на світі, і в свої чотирнадцять років я мусила сама для себе вирішити, як маю вчинити, а фарисейське виховання, яким було уражене й розкладене за життя моє ні в чому ще не повинне покоління, виявилося єдиним, що допомогло таки мені й порятувало: "Я не можу, не можу, — бурмотіла я фальшиво, ховаючи очі, які зовсім не були червоними від плачу, одвертаючи обличчя, на якому не був виписаний ані жаль, ані смуток, — я не можу... ну, не можу, не можу ані рядка написати, бо печаль моя така безконечна, що не укладається у слова, туга моя така безмірна, що я не годна висловити її", — бубоніла я, похиляючи голову, боячись, аби мене хтось не викрив, сподіваючись, що мені повірять, і паленіючи від сорому не за ось цю брехню, а за те, що таки ж писала одного разу віршика з іменем вождя, заримованим з якимось ще іншим гучним словом; і коли мені таки повірили, я мало не зірвалась на ноги, мало не кинулась вистрибом, як батько, коли вигукував "здох, здох!" — але фарисейське виховання знову порятувало мене, я поклала голову на зігнутий лікоть, а довірлива вчителька погладила мене по голові; і коли пізніше, надвечір, я місила мокру землю там, де ми відстоювали свою годину під смолоскипами, і ноги в мене промокли й замерзли, а в голові паморочилося від безконечної, цілоденної трагічної музики, котра пливла над містом, як чорна хмара, разом із смолоскипами, я усе ще озиралася зі страхом, чи ніхто часом не розгадав моїх хитрощів, і чи ніхто не чує, як у вухах моїх, перекреслюючи жалобні мелодії, одлунює батьків вигук. І хотіла б я знати, скільки ще юних фарисеїв було поряд зі мною, які ридали фальшивими сльозами, а скільки було безумців, які оплакували вождя щиро, проливаючи гарячі сльози, скільки також було підступних серед моїх ровесників, які пильнували уважно за одними й другими водночас при червоно-жовтому світлі чадних смолоскипів, що їх вряди-годи гасили вітер і сніг, і ми мусили знову запалювати ґніт. Ті смолоскипи робилися у дуже примітивний спосіб: до консервних бляшанок припасовували довгі дерев'яні держаки, наливали досередини якесь пальне — уже не пригадую, що то було — встромляли ґніт, а той горів, палахкотів, чадив і тхнув; з такими смолоскипами ходилося також через ціле місто в день святкування річниць армії; часом вони спалахували під час футбольних матчів — і хто його знає, як нам пощастило не підпалити Львів бодай один раз...