Під'їжджаючи до яру, почув я здалеку галас, крики і голос мого Савельїча. Я поїхав швидше і незабаром знов опинився між караульними мужиками, які спинили мене кілька хвилин тому. Савельїч був між ними. Вони стягли старика з його шкапи і збиралися в'язати. Прибуття моє їх обрадувало. Вони з криком кинулися на мене і вмить стягли з коня. Один з них, очевидно старший, сказав нам, що він зараз поведе нас до государя. "А наш батечко,— додав він,— має волю наказати: чи зараз вас повісити чи діждатися світу божого". Я не опирався; Савельїч пішов за моїм прикладом, і караульні повели нас з торжеством.
Ми перебралися через яр і ввійшли в слободу. По всіх хатах горіло світло. Галас і крики лунали скрізь. На вулиці я зустрів силу народу; але ніхто в темноті нас не помітив і не пізнав у мені оренбурзького офіцера. Нас привели прямо до хати, яка стояла на перехресті. Біля воріт стояло кілька горілчаних бочок і дві гармати.— "Ось і палац,— сказав один з мужиків: — зараз про вас доповімо". Він пішов у хату. Я глянув на Савельїча; старий хрестився, читаючи про себе молитву. Я ждав довго; нарешті мужик повернувся і сказав мені: "Іди, наш батечко звелів впустити офіцера".
Я зайшов у хату, або в палац, як називали її мужики. Вона освітлена була двома лойовими свічками, а стіни обклеєні були золотим папером; а втім, лави, стіл, рукомийник на мотузочку, рушник на цвяшку, рогач у кутку і широкий припічок, заставлений горщиками,— все було, як у звичайній хаті. Пугачов сидів під іконами, в червоному каптані, у високій шапці, і гордовито взявшися в боки. Біля нього стояло кілька з головних його товаришів, з виглядом удаваної догідливості. Видно було, що звістка про прибуття офіцера з Оренбурга викликала у бунтівників велику цікавість і що вони приготувалися зустрінути мене урочисто. Пугачов пізнав мене з першого погляду. Удавана поважність його враз зникла. "А, ваше благородіє,— сказав він мені жваво.— Як поживаєш? Чого тебе бог приніс?" Я відповів, що їхав у своїй справі і що люди його мене спинили. "А в якій справі?" спитав він мене. Я не знав, що відповідати. Пугачов, гадаючи, що я не хочу говорити при свідках, звернувся до своїх товаришів і звелів їм вийти. Всі послухали, крім двох, які не рушили з місця. "Кажи сміливо при них,— сказав мені Пугачов: — від них я нічого не приховую". Я глянув скоса на наперсників самозванця. Один з них, немічний і згорблений дідок з сивою порідкою, не мав у собі нічого визначного, крім блакитної стрічки, надітої через плече на сіряк. Та повік не забуду його товариша. Він був високий на зріст, огрядний і широкоплечий, і здався мені літ сорока п'яти. Густа руда борода, сірі виблискуючі очі, ніс без ніздрів і червонуваті плями на лобі й на шоках надавали його рябому широкому обличчю виразу непередаваного. Він був у червоній сорочці, в киргизькому халаті і в козацьких шароварах. Перший (як довідався я пізніше) був втеклий капрал Белобородов; другий — Афанасій Соколов (прозваний Хлопушею), засланий злочинець, що три рази тікав із сибірських рудників. Незважаючи на почуття, що надто мене хвилювали, товариство, в якому я так несподівано спинився, дуже притягало мою увагу. Та Пугачов отямив мене своїм запитанням: "Кажи! в якій же справі виїхав ти з Оренбурга?"
Дивна думка спала мені в голову: мені здалося, що провидіння, яке вдруге привело мене до Пугачова, давало мені нагоду здійснити свій намір. Я вирішив нею скористатися і, не встигши обміркувати те, на що наважився, відповів на запитання Пугачова:
— Я їхав у Бєлогорську кріпость визволити сироту, яку там кривдять.
Очі в Пугачова заблискали. "Хто з моїх людей сміє кривдити сироту? — закричав він.— Хто б він там не був, а мого суду не уникне. Кажи: хто винен?"
— Швабрін винний,—відповів я.—Він держить у неволі ту дівчину, яку ти бачив хворою, у попаді, і силою хоче одружитися з нею.
— Я провчу Швабріна,— сказав грізно Пугачов.— Він знатиме, як у мене свавільничати й кривдити народ. Я його повішу.
— Дозволь слово мовити,—сказав Хлопуша хрипким голосом.— Ти поспішив призначити Швабріна на коменданта кріпості, а тепер поспішаєш його вішати. Ти вже образив козаків, посадивши дворянина їм за начальника; не лякай же дворян, караючи їх з першої обмови.
— Нема чого їх ні жаліти, ні одаряти!—сказав дідок у блакитній стрічці.— Швабріна стратити не біда; а не погано і пана офіцера допитати як належить: чого зволив приїхати. Якщо він тебе за государя не визнає, то нічого в тебе і управи шукати, а коли визнає, чого ж він до сьогоднішнього дня сидів у Оренбурзі з твоїми супостатами? Чи не накажеш відвести його в приказну, та запалити там вогник, мені здається, що його милость підіслано до нас від оренбурзьких командирів.
Логіка старого лиходія здалася мені досить переконливою. Мороз пробіг по всьому моєму тілу від думки, в чиїх руках я був. Пугачов помітив моє збентеження. "Га, ваше благородіє? — сказав він мені підморгуючи.— Фельдмаршал мій, здається, каже діло. Як ти гадаєш?"
Насмішка Пугачова повернула мені бадьорість. Я спокійно відповів, що я перебуваю в його владі і що він може робити зо мною, що йому буде завгодно.
— Добре,— сказав Пугачов.— Тепер скажи, в якому стані ваше місто?
— Слава богу,— відповів я,— все благополучно.
— Благополучно?—повторив Пугачов.— А народ помирає з голоду!
Самозванець казав правду; але я з обов'язку присяги став запевняти, що це пусті чутки і що в Оренбурзі досить всяких запасів.
Ти бачиш,— підхопив дідок,— що він тебе у вічі обманює. Всі втікачі в один голос свідчать, що в Оренбурзі голод і мор, що там їдять мертвечину, та й то за честь; а його милость запевняє, що всього доволі. Коли ти Швабріна хочеш повісити, то вже на тій самій шибениці повісь і цього молодця, щоб ніхто не завидував.
Слова проклятого старика, здавалося, вплинули на Пугачова. На щастя, Хлопуша став суперечити своєму товаришеві. "Годі, Наумовичу,— сказав він йому.— Тобі б усе душити та різати. Що ти за богатир? Глянути, то в чім душа держиться. Сам у могилу дивишся, а інших губиш. Хіба мало крові на твоїй совісті?"
— Та ти що за угодник? — заперечив Бєлобородов.— У тебе звідки жалість взялася?