Правий берег високий, скрізь пагорки з густими лісами, з мальовничими хащами… Цей край звуть Чорний Ліс — і забобонні люди сплітали страшні леґенди. За тих часів серце сповнялося жахом, коли хто згадає країну оту. Старовинні замки подекуди, над самим Райном та по інших маленьких річках, тоді зовсім не були мальовничими руїнами, ні, то неприступні фортеці лицарів-розбишак. Яке є страшне сусідування з тими страшними фортецями, знали тільки на правому німецькому березі старого Райну, бо до Альзасу хижаки не запливали ніколи.
Над лівим берегом, — він належав Карлові Бургундському, — панували звичайні судді; вони мали загони з найманих вояків. Військо утримували коштами з Карлової скарбниці. Герцог, як і суперник його Людовік XI, та інші тогочасні державці, пересвідчився, що февдальний устрій дає надто велику незалежність васалам. Гадав, краще замість них запровадити піхоту із найманих вільних дружин, як і з справжніх салдатів, і найбільше постачала того війська Італія, а воно становило головну силу Карла Сміливого, головну та надійнішу.
Подорожні їхали понад річкою. Зненацька батько спитав Артура, де він роздобувся на провідника й хто він такий. Син відповів, що поспішаючись розпитати добре не встиг.
Дуже дивний вигляд мав їхній провідник. Капелюх, торбина, плащ із грубої тканини, що скидався трохи на військового. На вигляд років п'ятдесят, але поставний та кремезний, а обличчя, дарма що не дуже потворне, проте вражало своїм неприємним суворим виразом. В очах блищали вогники — надто великий контраст з усім його виглядом, стриманим, суворим та благочестивим.
— Хто ти є? — запитав Філіпсон. — Як мені звати тебе?
— Бартоломей.
— А де лежить твоя путь?
— А це вже де хочете ви, узявши мене за провідника.
— Виходить, подорож твоя іншої не має мети?
— Ні, не має.
Здивований Філіпсон хтів розпитати докладніше, коли на цю мить ззаду добувся гуркіт і їх наздогнали.
Нових подорожніх було троє. Попереду пишно вбрана молода жінка їхала амазонкою еспанським жеребцем, граційно керуючи ним. На правій руці сидив їй сокіл. На голові мисливська шапка, а на обличчі тодішнім звичаєм чорна шовкова машкара.
Як забилося Артурові серце. Він пізнав, пізнав прекрасний стан швайцарської красуні.
Поруч з жінкою двоє — чоловік та дівчина. Йому в руках ловецький ціпок. Старший Філіпсон подумав, то мабуть якась вельможна шляхтянка виїхала на лови. Гречно вклонившись поспитав, як велось їм уранці.
— О, не дуже, відказала жінка, — я боялась випускати сокола так близько широкої ріки. Ще перелетить по той бік… Хай ось переїдемо на ту сторону, я тоді надолужу.
— Ви напевно, — озвався провідник, — спинитесь біля старої каплички?
— Хіба ж може бути інакше? — відказала жінка.
— А нам треба поспішати, — сказав старший Філіпсон. — Ми не маємо часу, інакше б охоче зачекали на вас.
— Я бачу, — поважно та суворо озвалася жінка, — ви не знаєте небезпеки старого Райну.
Вона жваво підскочила до Артура й по-швайцарському мовила — досі вживала німецької мови:
— Не дивуйтеся, слухайте…
Артур аж здригнувся, почувши голос Анни Геєрштейн.
— …нічим не виявіть подиву. Ви в страшній небезцеці, за вами стежать на цьому шляху, на ваше життя змова. Подастеся через річку в Кірхгофі, це недалеко вже, біля цієї каплички…
Тут підійшов провідник, — жінка замовкла. На цю мить з кущів злетів птах і вона пустила за ним сокола.
Її обидва супутники, Філіпсон, та навіть провідник звернули свою увагу туди. Артур, зачарований, мов прикипів на місці.
— …Подолавшу Райн, відшукаєте заїзд "Золоте Руно". Там знайдете провідника до Страсбурга. Все, мушу їхати.
Вона вирівнялась на сідлі, взяла повіддя до рук і чвалем помчала. За кілька хвилин всі зникли з очей.
Подорожні далі їхали мовчки; Артур усе міркував, як непомітно повідомити батька про несподівану пораду. Але старий сам порушив мовчанку й сказав провідникові:
— Піджени трохи коня, я хочу поговорити з моїм сином на самоті.
Той від'їхав.
— Артуре, цей провідник небезпечний. Ми керуватимем дорогою сами.
— Справедливо. Ця жінка стиха мені прошепотіла, щоб ми їхали з Кірхгофу до Страсбурга правим берегом ріки.
— Що думаєш про це?
— Ручуся життям, так і треба зробити!
— Чому? Що вона добре сидить на сідлі та має стрункий стан? Тільки юнак може так міркувати. Проте, здається мені, чи не краще послухати несподіваної поради. Маємо дві дороги, обидві страшні. Найкраще зробимо так: ти їдь правою стороною, а я лівим берегом; когось затримають, а один може таки доскочить свойого.
— Я вас не лишу!
— Артуре, сину! Розлука мені крає серце; але розум велить виконувать обов'язок. Ми мусимо!
— В такому разі лівий берег мій, а ви поїдете правим!
— Який ти гарячий, Артуре. Чого це надумав?
— Бо, — розпалившись скрикнув Артур, — я ставлю життя, жінка сказала правду!
— А, вона молода та вродлива… чи так добре за дві хвилині познайомився з нею? Ех, сину, біля столу ляндамана Бідермана ми чули щиру мову, прислухалися до правдивих сердець, а тут дедалі наближаємось до герцогського двору, де лицарі та принці — брехливий язик, кожну мить — чорна зрада.
— Хоч що б там було, благаю вас, батьку, їдьте берегом правим. Я знаю, то безпечніший шлях!
Батько ніжно поглянув на сина. Докірливо хитаючи головою сказав:
— Чи ж то причина? Моє життя погасає, твоє починається…
— Батьку, батьку! Ваше життя має надзвичайну вагу. Хіба ж можу я не знавши ніколи герцога виконати доручення сам? Що правда, я перекажу ваші слова, але хіба цілий плян, увесь поважний намір, що йому ми обидва присвятили життя, не зійде на нівець?
— Не переконаєш, Артуре, ти молодий, от хіба що цим нагадав мені за намисто; маєш узяти його ти. Доїдеш до стану — і запорука успіху в руках. Тоді все буде гаразд. А я… мені й на слово повірить Карло. Ну, годі! Гаяти часу не можемо. Пам'ятай, опинившись по той бік Райну, знов попрямуєш у Страсбургові на ліву сторону, та пошукаєш мене на заїзді "Крилатий Олень". Як від мене звістки не матимеш, мчи просто до герцога.
Він обережно сунув Артурові до рук скриньку з дорогоцінним намистом.
— А далі свій обов'язок знаєш. Мене не шукай, принаймні, не гай і хвилини від важливих справ. А тепер попрощаємось. Артуре, сміливо в путь. Пам'ятай швайцарські безодні, доля зберегла нас один одному… Прощавай.