— Коли б я, — підвівся Артур, — вам перешкоджав, я б не підтримував такого наміру. Хіба ви не розумієте, що вам можу стати в пригоді?
— Аз чого я знаю, що ви не зрадник?
— Стережіться! — скричав Артур, та Анна його спинила:
— Ми мусимо якнайшвидче заснути, бо вранці лагодитись у дорогу. І ти слухай: я наказую тобі, щоб цей юнак ночував сьогодні в замкові, а взавтра поїхав вкупі з нами. Відповідальність перед батьком беру на себе, а ти мусиш мене слухати…
Управитель люто подивився на Артура, проте змовчав.
Повернувся й повів його до якоїсь кімнати, де панувала цілковита тиша та стояло вигідне ліжко.
Артурові здавалось, що з хвилювання не буде спати. Сталось по-інакшому. Тільки кинувсь на постіль — одразу заснув.
Прокинувсь від крику над головою. Управитель гукав:
— Вставайте, ми їдемо!
Скочити, умитись, убратись, одягнути панцера та взяти зброю забрало Артурові кілька хвилин. Потім він побіг до стайні, осідлав коня й виїхавши на двір, почув Аннетин голос:
— Сюди, Філіпсоне, хочу щось вам сказати! Він підійшов.
— Анна хоче на хвилинку побачитись з вами, раніше ніж ми сядемо на коні.
— Де ж вона? — скрикнув Артур, заходячи до кімнати.
— Ось зараз прийде… Поверніться в той бік. Увіходила Анна, цілком одягнена до подорожі.
— Я певна, що ви, Артуре, цінуєте мою гостинність, хочу сказати дружнє почуття, тому я й не згодилась, щоб ви увечері виїхали. Майте на увазі, біля страсбурзької брами ми розлучаємось: я поїду до батька, ви також до свойого. І відтоді всі стосунки між нами припиняться.
— Але будуть спогади, — схвильовано промовив Артур, — що їх із серця не вирвеш довіку.
— Годі! Ніч скінчилася, мрії розвіялись… Надійшов ранок, з ним збудився і розум. Так мусить бути! Ще Одне: дорогою розмовляти не можна зі мною! Це небезпечно. Прощавайте, я йду!
Гнів і раздратовання, біль і розпука обхопили Артура.
Терпець і навіть лагідність Анни Геєрштейн вчора увечері, коли він промовляв їй слова кохання, ніяк не приготували його до сьогоднішньої обережної стриманости. Він не знав, як мучиться Анна, в
ладен був її осуджувати. Сумно подивився на Аннету, яка йому потіха з її важких зітхань! Дівчина сказала:
— Я сама нічого не розумію. Вона так змінилася, пізнати не можна. Але ходімо швидче, ми їх затримуємо.
Вона показала Артурові коритар, що ним ближче із замка вийти до осідланих коней, сама побігла вперед.
Вийшовши Артур знову на двір, побачив свойого коня між двадцятьох інших. Все населення Арнґеймського замку рушило в путь.
Артур не міг зрозуміти одразу, чому не чути тупотіння копит. Незабаром зайнялося на днину, і тоді він розгледів, що ноги всім коням обгорнуто вовною. Дивно так було, що їде маленький кінський загін, униз від замка кам'янистим шляхом, тихо й нечутно.
Проїхавши дві годині, управитель пропонував Артурові попоїсти. Він мав із собою пляшку доброго вина. Анна була трохи далі. Управитель зачіпав його то тим, то іншим словом, хоч Артур, пам'ятаючи останні Аннині слова, нічим не виявляв своєї ворожнечі.
По сніданкові мандрівники посідали знову на коні й не поїхали, а помчали, так швидко, що вже перед полуднем опинились у містечкові Келі, яке лежить навпроти Страсбурга, на східньому березі Райна. Там знов спинились на півгодини, а тоді взяли дорогу на Страсбург.
Ось маленький загін досягає й протилежного берега.
Анна вимудрувала якось зручну хвилинку та під'їхала трохи ближче до Артура. Він і собі подався в її сторону.
— Чужинче, тепер прощаюсь востаннє. А чи ви знаєте, де шукати батька?
— В заїзді "Крилатий Олень", — похмуро відповів Артур, — а де він є в тому великому місті — не уявляю.
— А ти не знаєш? — спитала Анна управителя.
— Я? О ні, не знаю ні Страсбурга, ні його заїздів!
— Ну ти принаймні розмовляєш по-німецькому, — розгнівалася Анна, — можеш краще розпитати, зроби це, будь ласка!
Знизавши плечима, управитель пішов до міста шукати, де є заїзд "Крилатий Олень".
І хоч вони, власне, були в самому Страсбурзі, і від управителя відділяла їх відстань дуже мала, встигли проте кинути один одному кілька останніх слів.
— Прощавай… — прошепотіла Анна, — ось, візьми… і будь щасливий! А він мурмотів безліч ніжних слів, приймаючи її дарунка, та Анна вже від'їжджала, а перед очима виріс управитель:
— Йди сюди, я відшукав заїзд! Поспішай, мені ніколи!
Він поїхав уперед, Артур своїм конем мовчки за ним до міського перехрестя, де широка вулиця перетинала ту, що нею вони над'їхали з надбережжя від берега.
— Ось і "Крилатий Олень", — показав управитель на величезну дошку, що трохи не всю посідала вулицю. — А далі, гадаю, тобі стане своїх очей!
Більше не додавши й слова, він помчав назад до свойого загону.
Очі Артурові мимохіть повертали за ним, але згадавши за батька, він потомленому коневі дає остроги й за кілька хвилин прибув до "Крилатого Оленя".
XXIII
Гуди, скорботний дзвоне!
Немає сил давно.
Розбите хворе серце
Вже не болить воно…
Лише омана — краси принада
Запона чорна на сцену пада.
(Старовинна пісня).
В "Крилатому Олені", в Страсбурзі, як і взагалі геть по всіх тогочасних заїздах імперії, так само неуважно ставились до потреб подорожніх, як і в Джона Менґса. Але Артурові молодощі, врода, справили велике вражіння на низеньку кремезну, червонощоку дівчину, господареву дочку. Сам господар, товстий, старий чоловік, не вставав з свойого дубового крісла у вітальні. І молоденька господиня виявила таку дбайливість, що аж сама зважилась перейти брудним двором показати Артурові, де стайня. А коли юнак запитав за батька, вона, навіть, завдала собі труднощів пригадати, що саме такий, як він каже, мандрівник приїхав до них напередодні увечері й розповідав, ніби чекатиме на молодого товариша.
— Я зараз пришлю його сюди, — мовила низенька дівчина й на вустах їй з'явилася посмішка. Так, сталося диво — дівчина ще й усміхнулася.
Вона слова додержала. За кілька хвилин старий Філіпсон увіходив до стайні.
Вони кинулись один одному в обійми.
— Сину! Любий! — скричав старий англієць. Звичайної стриманости не було й сліду, вибухнуло природнє почуття. — Я завсіди любив бути з тобою, а сьогодні мільйон разів щасливіший побачити тебе, після таких перешкод, таких небезпек… Ще більше радію, що ти над'їхав у ту мить, коли ось вирішиться наша доля. За кілька годин ми довідаємось, на що можна сподіватися від бургундського герцога. А… ця річ — із тобою?