Усвідомлення власної непохитності трохи піднесло мій настрій, але ненадовго. На серце ніби хтось поклав шматочок криги; здавалося, що життя лягло непомірним тягарем на мої плечі. Найбільше було шкода дві людські душі. Однією був я сам, що заблукав усіма забутий серед численних страшних небезпек, другою — дівчина, дочка Джеймса Мора. Її я бачив лише раз, але й того було досить, щоб мати про неї свою власну думку. Я вважав, що у цієї дівчини розвинене непомірно високе почуття власної гідності, властиве хіба що чоловікам, і що вона скоріше загине, ніж знесе безчестя; водночас я майже був певен, що в цю хвилину її батько виторговує своє підле життя ціною мого. В думках я поєднував свою долю з долею дівчини. І відчув, як доля немов зблизила нас: мене і дочку мого найзапеклішого ворога, ба, навіть вбивці. Раптом мені здалося жорстокою несправедливістю терпіти весь час знущання і переслідування через чужі справи і не зазнати самому ніколи ні втіхи, ні радості. Щоправда я був не голодний і завжди мав місце для відпочинку, коли цьому не заважали які-небудь обставини, але в іншому моє багатство не давало мені ніяких переваг. Якщо мені судилося бути повішеним, то жити лишилося вже недовго; коли ж пощастить виплутатися з цього нещастя, життя може бути довгим і нудним. Перед моїми очима чітко постало її обличчя таким, як я бачив дівчину з перший раз, — з напіввідкритим ротом. Серце чомусь завмерло, а ноги рішуче підхопились і самі понесли мене дорогою в Дін. "Якщо мене завтра повісять (на ніч неодмінно посадять у в'язницю), то ще хоч раз побачу Катріону і поговорю з нею", — вирішив я.
Швидка хода та думки про Катріону підбадьорили мене. У тому місці, де село Дін підступало долиною до річки, я розпитав у мірошника про дорогу. Той показав рівну стежку вгору, яка вела аж на протилежний куток села, а далі до чепурненької хатинки в яблуневому садочку з невеличкими галявинками. Серце моє затремтіло від хвилювання, коли я зайшов за огорожу, а коли просто передо мною, мов із землі, виросло суворе, потворне обличчя старої леді у білому вбранні і в чоловічому капелюсі, в грудях у мене похололо.
— Чого ви тут вештаєтеся? — спитала жінка.
Я відповів, що прийшов до міс Драммонд.
— Що вам від неї потрібно? — допитувалася стара.
Я розповів, що зустрів дівчину минулої суботи, мав щасливу нагоду зробити їй дріб'язкову послугу, а зараз прийшов на запрошення молодої леді.
— Так це ви, Сикспенс! — вигукнула жінка глузливо. — Хороший подарунок, а ще кращий джентльмен! Хіба у вас немає іншого імені, чи вас і назвали Сикспенсом? — невгавала стара леді.
Я назвав себе.
— О сили небесні! — вигукнула вона. — Так у Ібенізера є син?
— Ні, мадам, — сказав я. — Я син Олександра, а тепер лерд Шооза.
— Нелегко вам буде довести це, — зауважила леді.
— Бачу, що ви знаєте мого дядька, — сказав я, — і вам, мабуть, приємно довідатись, що справу вже владнали.
— Що, власне, привело вас до міс Драммонд? — не заспокоювалась леді.
— Прийшов по свої шість пенсів, місіс, — повторив я. — Адже як племінник свого дядька, я маю бути ощадливим.
— О, то ви ще не позбавлені лукавства, — схвально зауважила стара. — А я, було, грішна, подумала, що ви ще теля з своїми шістьма пенсами та щасливим днем і пам'яттю Балкіддера.
З цих слів я зробив висновок, що Катріона не забула нашої розмови.
— Так, але все це тільки привід, — зробила висновок жінка. — Як мені розцінювати ваш прихід? Може, хочете одружитися з дівчиною?
— Думаю, що це передчасне запитання, — сказав я. — Дівчина надто молода, а ще гірше, що я теж молодий. Бачив її лише один раз, хоч не приховую… — тут я навмисне перервав мову з наміром підкупити стару своєю відвертістю, — не приховую, що з того часу вона полонила мене. Та всього цього ще замало, щоб зважитись на щось серйозне. З мого боку такий крок був би необачним.
— Бачу, говорити ви мастак, — не втерпіла стара леді. — Не буду гнівити бога, він теж мене на язичок не зобидив! І де був мій розум, коли я бралася доглядати дочку цього розбійника? Нічого не скажеш, чудовий обов'язок! Та хто в цьому винен? Сама бралася, сама і доглядатиму. Чи не збираєтесь ви, містер Бальфор, запевнити мене, що одружитеся з дівчиною навіть у тому разі, коли її батька, Джеймса Мора, повісять? Ось що, юначе, зарубайте собі на носі, що там, де не йдеться про одруження, не може бути ніяких відвідин. Дівчата легковажні, — додала вона, кивнувши головою, — і, хоч вам важко повірити мені, дивлячись на мої зморшки, я сама була молодою і гарною.
— Леді Оллардайс, — звернувся я до неї, — гадаю, що вас саме так звуть. Ви, здається, ведете мову одразу за двох, а це ненадійний метод дійти згоди. Так і накрили своїм запитанням, чи не збираюсь, бува, я, вже майже з зашморгом на шиї, одружитися з дівчиною, яку бачив усього раз. Я вже казав, що я не такий уже й необачний, щоб зважитись на це. Проте де в чому я з вами згоден. Якщо дівчина і надалі мені подобатиметься, а є всі підстави сподіватися на це, то ніщо — ні батько її, ані шибениця не розлучать нас. Що ж до моєї родини, то я випадково знайшов її при дорозі, як кинуте дитя! Я нічим не зобов'язаний своєму дядькові і якщо коли-небудь одружуся, то лише заради самого себе.
— Я чула такі слова, коли вас ще не було на світі, — мовила місіс Ожілві, — і тому не надаю їм великого значення. У всьому цьому багато "але", є над чим замислитись. Хоч і соромно, проте мушу признатися, що Джеймс Мор — мій родич. А в нещасній Шотландії вже так повелося, що чим краща сім'я, тим більше в ній повішених і страчених на ешафоті. О, якби йшлося тільки про повішення! Краще нехай уже Джеймса повісять, це принаймні означатиме для нього кінець. Що ж до Катріони, то вона чудова дівчина, з добрим серцем і день у день терпляче зносить, бідолашна, товариство такої старої відьми, як я. Але, розумієте, у неї є і свої вади. Вона так вболіває за цим довгов'язим, брехливим, підступним жебраком — своїм батьком, побивається за Грегором, за всіма відщепенцями, за королем Яковом і багатьма іншими. Коли ви тішите себе надією, що зможете керувати нею, то жорстоко помиляєтесь. Ви кажете, що бачили її тільки раз?