Зате народною школою, що до неї ходив я три роки, ніяк захопитися не міг. Містилася в однім будинку з в'язницею. В'язниця на долині, а школа над нею. Вікна зі шкільних зал виходили на безіменну вуличку, найстрахіт-нішу, яку я коли-небудь бачив. Бігла вона стрімголов від вулиці Райської на містечо. Не вулиця, а якийсь вовчий яр, без хідника й ламп. Небрукована й нешутрована споконвіку, навіть не прочищувана й не замітана ніколи, повна була зрадливих ям та засідок усяких. На тую вулицю виходили також заґратовані вікна бережанської в'язниці. А попід вікна туди й назад, туди й назад ходив по скрипливих дошках вояк з блискучим багнетом та додавав ще більшої грози і в'язниці, і цілій тій несамовитій закутані.
Вікон у школі на павзах не вільно було відчиняти, але кажи ти це хлопчиськам! Вони хотіли чути, як там на долині, в камерах, сварилися, лаялися та зневажалися безталанні "викидки суспільності" і — відчиняли. Та не тільки на павзах, але й під час науки продиралися іноді через вікна такі верески й крики, що хоч тікай з класу. Мені спокою не давала думка, що там такого діється в долині? В моїй уяві малювалися самі чорні й страхітні картини, й тих кілька годин, що їх треба було пересиджувати в школі, ставали мукою для мене. Я дивувався, що мої товариші, особливо ж хлопці з бідніших родин, бавилися, билися, пустували, немовби там, на долині, було не пекло, а нормальне життя. Школа називалася чомусь-то нормальною, а як могла виглядати анормальна — не знаю.
З учителів я затямив тільки двох: директора Казенку й учителя Костецького, що мав гарну жінку, яку в місті називали "кицькою".
Директор провадив свою школу при помочі тростини, штовханців, товчення головами учнів об стіну і тим подібних педагогічних середників. Костецький обмежувався до биття тростиною по долоні, що називалося "пацами". Хлопці за кожним ударом підскакували й сичали та скрикували з болю. Казали, що це не болить, а буцім розжареною шиною пече. Паци бралося лиш на ліву руку, бо правою треба було писати, а по пацах долоня напухала, як пампух.
Бували іноді й гостріші виміри кар. Виновника волікли з лавки до "градусу", один із старших хлопців притримував його за ноги, другий за голову, а пан директор цвяхав тростиною, аж піт йому з лисини капав. Безталанна жертва верещала нелюдськими голосами, за що Діставала ще два "бізуни" додатково. Я затикав уха, замивав очі і прилипав до лавки. Страшно й соромно ставало, і прикро, хоч я добре знав, що мене така кара не може стрінути, раз тому, бо нема за що, а два, бо мій дідо є дерном, радником і взагалі одним із достойників у місті. Було нас таких певних себе небагато. У першу чергу, Мілько Герве і Місько Пюрко. Герве, син власника колоніального склепу й сніданкової кімнати, куди забігав пан директор на перекуску серед важкої педагогічної праці, а Місько Пюрко, син ректора духовної семінарії у Відні, якого батько аж із Відня прислав до Бережан, щоби набрався народного духу.
Мій батько і батько Пюрка, отець Богдан, автор "Етики"19, були колись шкільними товаришами. Ми це знали й були з того горді. Тямлю, як раз на паузі Місько за печею в класі прочитав мені вірш свого батька "Термопілі". Я вислухав, похвалив, що гарний, і додав, що мій батько також пише вірші і що друкує їх у німецьких ілюстрованих часописах, які передплачує. Міськові це дуже заімпонувало. "По-німецьки пише твій тато! — казав. — Но, но!" З Герве'м оба ми жили дуже щиро. "Ер гат і*уте Кіндерштубе",* — казав про нього Місько з міною бувалого в широкім світі чоловіка.
Оце була наша недоторкальна трійця, що на неї інші хлопці гляділи заздрим оком. їх б'ють, а нас ніхто й пальцем не торкне, навіть за ухо не потягне. Невже ж це справедливо? Правду сказати, то я також гадав собі, що тут з так званою справедливістю щось не зовсім в порядку, бо й нас деколи ловили на неувазі, й ми деколи забували якусь книжку в хаті або губили зшиток по дорозі, а все ж таки ніхто нас за це не карав так, як інших хлопців. 1 в діточій душі будилися перші нез'ясовані протести проти суспільної кривди, проти поділу класу на нас, протего-ваних, і на "інших".
З тих "інших" затямив я собі тільки одного, бо він забирав мої "другі сніданки", що їх мені тітка давала до моєї шкільної торби, щоби я, борони Боже, не зголоднів. Та ще страшив мене, щоби я нікому про те навіть не згадував, бо він піде до моєї тітки й скаже, що я нині лекції не вмів і в класі був нечемний.
1 хоч я все відповідав добре і в класі поводився чемно, то таки боявся, щоб він дійсно не побіг на мене "з язиком", і тому мовчав, а коли тітка питалася, як мені смакувало снідання, то я хвалив, що було дуже добре.
* Він має добру початкову освіту (нім.). — Ред.
Так тоді ж малим хлопцем зустрінувся я з шантажем і пізнав першого шантажиста, свого буцімто товариша.
Моє чуттєве відношення до вчителів було теж неясне. Мені казали, що вчителів слід любити, а я собі думав, як їх любити, коли вони так б'ють? Вправді не мене, а тих інших, але їх так само болить, як мене боліло б. На жаль, на виправдання тієї педагогічної суворості я навіть того не вмів сказати, що нині кажу.
Незавидна доля була тодішніх народних учителів. Діставали нікчемну платню, що з неї ні жити, ні вмирати. Мусили тримати учнів на станції, бігати по лекціях і промишляти різними способами, щоб перепхати якось свою біду від одного першого до другого.
А до того, кожної хвилини міг до класу ввійти грізний інспектор Біссінґер і — будь тут добрий!
Що в такій атмосфері годі було думати про незвичайні висліди моєї науки, це ясне. І коли б до мене не приходив був кожного дня, крім середи, неділі й свята, ученик 5 чи б гімназійного класу, Дмитро Бахталовський, та не вчив мене того, чого не навчила школа, то не знаю, з чим я прийшов би був до гімназії.
Під кінець року добрішали наші учителі-мучителі. Менше били, а більше вчили. Підготовлювали нас до кінцевого попису, який називався "егзаміном". Ролі були заздалегідь розділені, хто чигає, хто декламує, хто переказує зміст прочитаного "уступу", хто переводить на таблиці напам'ять вивчені питання математичні. Іспит ішов блискуче, й достойники, духовні й світські, запрошені на це щорічне свято, відходили вдоволені, а "відзначаючі" учні діставали в нагороду гарно оправлені книжки з образками.