Переїхав... Я знову вертаюся до своїх думок. "Марія" Мальчевського — яка сумна, хоч і гарна, поема. Україною пахне, степом і степовою поезією. Якось недавно дідо розказував про безталанну Гертруду Коморовську — про "Марію". Від очевидця знав, як її до ставу топити везли і по дорозі подушками задушили. Показував шматочок термоламп з її сукні... Таке-то бувало, коли великопанський син зі шляхтянкою женився... По Мальчевськім Байрон на гадку прийшов. Яка буйна уява і яка дивна людина цей великий поет...
Думаю, а в диліжансі сутеніє. Ніби хтось голубою занавіскою вікно заслонив, ніби ніч свою долоню на шибку поклала. Нічого не бачу, лиш стовпи біжать, і придорожні дерева втікають. Моторошно стає. Пригадуються оповідання про розбійників, що на подорожніх нападають. Але потішаюся гадкою, що на "цісарський віз" вони не нападуть. Про таке щось я ще не чував. Нараз віз підскочив, як несамовитий, і перехилився набік. "Єзус Марія!" — скрикнула пані й хотіла вискакувати. Але панове не пустили. "А що там?" — гукнув один із них, відхиляючи двері.
"Нічого, — відповів поштальйон. — Хлопчиська камінь підкотили, бодай би їх!"
"А колесо ціле?"
"Зараз побачу. Та мабуть, що ціле, бо сам пан майор оглядають вози і обстукують колеса: слабого в дорогу не пустять. Відколи їжджу, ще мені жодне на дорозі не сіло".
Висунув камінь з-під колеса, і віз вирівнявся. А тоді відчепив ліхтарку й дивився, чи нема якої шкоди.
"Все в порядку", — рішив і видряпався на своє сідало.
"Прошу примкнути двері, їдемо!"
За той час місяць викотився на небо. Господи! Яка краса! Дивишся й надивитися не можеш, і хоч би тебе не знати як сон морив, не вснеш. Куди там! Якими срібними хвилями мерехтить став у долині, які сліпучо-білі пні беріз, як мигтять вікна в сільських хатах, а дах на церковній бані, не дах, а величезний, лискучий панцир. І тихо так, немовби всі турботи і вся біда на світі, зачарована красою, вснула. Тільки гурт сільських парубків на дорозі стоїть і співає. Але не так гарно, як дівчата. Куди-куди! Вигукують, бо вони парубки! Поштарська трубка перебиває їх суботнішній концерт. Розскочилися на два боки, кричать щось за нами, але поштальйон трубить, і ми не чуємо що.
— Мені вже недалеко їхати, — каже пані. — За лісом село мого брата.
— А пані не бояться лісу? — питається мій сусід. Він уже виспався й відсунувся від мене.
— Чи я боюся? Чого?
— А, бо в лісі всяко буває — є там і вовки, і недобрі люди.
— А від чого ж двох мужчин коло мене?
— Трьох, — поправляє мій сусід, натякаючи на мене. Ніяковію.
В'їжджаємо в ліс. Темно стає. Ліс шумить, а в тім шумі буцім якісь голоси чути, буцім хтось кричить: "Рятуйте!" Віз голосніше торохтить, луск копит помітно крілшає. Тут вже тобі не моторошно, а страшно стає. Приходить на гадку "Ерлькиніґ" Ґете83, та ще у Федько-вичевім перекладі: "Мина гори, мина бори, мина чорний ліс, батько сина неживого додому привіз".
Краще б я не вмів того вірша напам'ять... А коли ж бо він такий гарний. Один із найкращих, які знаю.
"Пр-р-у!" — і наш віз знову зупинився. Поштальйон зачепив віжки за гальму й зіскочив на землю.
— А що там?
— Щось-таки з тим колесом погано, зараз побачу що., Довго не відзивається. Стукає бичівном по шприхах.
— Ну, і як там? — питають його оба панове.
— Погано! Мутра злетіла. Треба шукати.
— А довго це шукання потриває? — цікавиться пані.
— Або я знаю, де вона злетіла?
— То знаєте що? Ми собі підемо трохи наперед, а ви нас доженете.
— Та йдіть. Або я вам бороню?
Вилазять з воза. Я не знаю, що мені робити. Але пані каже, щоби з ними йти, бо буде відрадніше, як нараз:
— Стій! Руки вгору!
— Єзус Марія! — скрикнула пані й повалилася на мого сусіда.
Мене як би хто до землі прикував. Утікати не можу, на землю кластися не хочу. (Таж я по вакаціях до вищої гімназії їду).
Аж чую сміх:
— Ха-ха-ха! Ха-ха! Ото раз відважна! Та це ми, Франьо і Юзьо, вийшли тобі назустріч. Не гнівайтеся, панове, що перестрашили вас.
А Франьо і Юзьо — це якраз студенти Львівського університету, що приїхали до брата на вакації і зробили таку милу несподіванку своїй сестричці.
Положення вийшло не лише прикре, але й грізне, бо молоді панове мусять боронити свою студентську честь...
Мусять!
Але від чого ж хитрощі жіночі.
Наша товаришка по дорозі розсміялася таким гарним, щирим і безжурним сміхом, що ним в одну мить обезоружила і братів своїх, і двох чужих панів.
Решту зробили її щебетливі слова.
Стало на тім, що всі п'ятеро поступили до двора на вечерю, а я сам-один поїхав диліжансом дальше.
Як я приїхав до міста, де на мене чекали дядькові коні, як я повозив ними і як бравурно заїхав перед ґанок під тінистою старезною липою, як мені назустріч вибігли всі пси з подвір'я й скакали аж до лиця, щоб привітатися зі мною, того вже й розказувати не стану, бо хто з вас, пані й панове, не переживав у своїх молодих літах таких веселих приїздів до рідної або якоїсь близької серцю хати!
МОЇ ВЧИТЕЛІ
Скільки то людей не стрічає кожний із нас на своїй дорозі життя! З одними довше знаємося, з другими коротше. З одними зживаємося ближче, з другими ні. Минають літа, і час затирає не одне обличчя — воно линяє. Як фотографія на сонні. Тільки учителів своїх з гімназії не забуваємо ніколи. Вони живуть в нашій уяві такими, як були колись, зі своїми добрими й злими прикметами, хоч, щоправда, ті лихі прикмети глибше врізуються в нашу пам'ять, бо чоловік легше й скоріше запримічує злі сторони свого ближнього, ніж добрі... От так воно й зі мною.
Усіх своїх гімназійних учителів бачу так живо, немов то би мене від них ділило не півсотні літ з гаком, а декілька місяців або й днів тільки. Ніяк не можу погодитися з гадкою, що їх давно вже між живими не стало і що коли б я нині приїхав до Бережан і зайшов до гімназії, не в ратуші, а в новім, величавім будинку, то не застав би там ані одного з них. Новий будинок і нові люди, старе відійшло в минуле. Тільки згадки живуть...
Згадую бережанських професорів — і тих, що вчили мене, і тих, що я їх тільки у місті стрічав або в гімназії.
Між ними було чимало з нашими й німецькими прізвищами. Ліхтенштейна й Брандта я вже не застав. Але Ліхтенштейн мусив бути добрий для своїх учеників, бо пам'ятаю, що коли я ще до народної школи ходив, то се-маки й осьмаки на задушні дні вбирали його гріб білими хризантемами та світили свічки. Про Брандта казали, що палив, як вогонь.