— То у тебе, — пита Правда, — й рибонька є? А покажи мені, яка вона?
— Добре, — каже, — сестро, ходімо до берега.
Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько,
Срібная лусочко,
Золотії перця,
Плинь до мене, моє серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.
Угледіла Правда та й не стямилася... Все їй своє — зелені долини, пишні квіти, ліси буйні — все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:
— Сестро! — каже, — що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі!
А Кривда їй і одказує:
— Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.
— Добре, — каже Правда, — хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити. Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда — пташок-польотушок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.
Зразу все те й розкотилося по всій землі... Правдині ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Кривдине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать... Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: котики-братики, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді... Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий — хто кого здолав, а той винуватий — що подався.
Тоді Правда побачила, як її Кривда обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!
Х
Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда, як угледіла, так і кинулася до його.
— Тепер, — каже, — лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.
От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.
— Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати? — скрикнув Чоловік.
— Так і так, — кажуть йому. — Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали... — Всяке чим-небудь переступило його наказ.
— Ведіть мені злочинців на суд! — скрикнув Чоловік.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду, — всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.
— Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? — пита грізно Чоловік.
— Царю наш, розпоряднику наш! — повинилися перед ним злочинці, — винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
— Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:
— Ану, — суди! ану! — карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить — всі винуваті... Всіх виполони до ноги, до коліна!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?.. А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?.. Ну — перероди їх, перероби!
Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так: і покарати б, щоб не робили злочинства... Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому нічого...
XI
На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.
Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості — старий та древній!
І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: "Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Поділити? — думав він. — Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати... Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина — другі будуть ремствувати, а на всіх разом — не помиряться".
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли... Не знає Чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.
Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
— Що робити, як їм бути?
От самий старший і каже їм:
— Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого... Як тепер будемо жити?
— Як жити? — питають другі. — Ну, кажи!
— По-моєму, — каже старший, — як жили, так і жити вкупі.
Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
— Укупі? — замовив підстарший. — А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?
— Та вже ж хто старший, то не менший, — каже найстарший брат.