А збоку віконце — каса. Сердита касирка визирає. Поряд з віконцем об’ява: "Вхідний квиток для дорослих — п’ять тридесятників, для дітей — сім тридесятників. Чужоземні птахи й тварини не пропускаються".
От тобі й раз! Виходить, Скрекекулії зовсім вхід заборонений. 1 що це за гроші — тридесятники? І чому це для дітей квиток дорожчий, ніж для дорослих. Всюди навпаки, а тут…
— Що це за порядки?.. Де це бачено… — почав був Грайлик, та Мордань-Здоровань сердито перебив його:
— Будеш балакати, і з квитком не пущу!
Довелося прикусити язика.
Розгубився Грайлик, засмутився.
Що робити?
Де узяти оті тридесятники? Та ще й аж сім?
І чарівна таблетка лишилася всього лише одна. А ще ж і додому вертатися треба.
Ех, нащо він так нерозумно витрачав ті таблетки! На вареники з вишнями, на крем-брюлеї Не міг потерпіти трохи. Але того вже не вернеш.
Стоїть Грайлик, руки опустив.
Раптом чує — хтось гукає до нього стиха:
— Гей! Іди сюди!
Обернувся Грайлик.
З-за товстелезного дерева, що росло неподалік, висунулася чиясь маленька рука, пальцем йому накивує, підкликає.
Підійшов Грайлик, зазирнув за дерево. Бачить — стоїть Карлик, одне око примружене, друге лупате, беззубий рот розтягнувся в усмішці, Довгий ніс підборіддя торкається, блискуча лисина сонячні зайчики випромінює. Одягнений у подертий халат — латка на латці.
— У тебе — що? — тридесятників на вхід нема? — усміхнувся Карлик.
— Нема, — зітхнув Грайлик.
— Можу допомогти, — підморгнув Карлик. — У мене є.
— Буду вам дуже вдячний.
— Еге! За "дякую" у нас гроші не дають, — засміявся Карлик. — "Дякую" у нас безкоштовне. Хе-хе-хе!
— А як же?
— А так же. Продай мені свого літачка.
— А… а як же я назад полечу?
— Ти для чого прилетів? Щоб одразу назад летіти? То лети! І не мороч мені голову! — розсердився Карлик.
"А й справді — чого я хвилююсь. У мене ж чарівна таблетка є. За допомогою таблетки я й без літачка назад повернусь", — подумав Грайлик.
— Ну добре. Я згоден.
— Оце інша справа, — усміхнувся Карлик, витяг з кишені сім райдужних папірців — тридесятників, — простягнув Грайликові.— На! І дякуй, що я тобі зустрівся, що мені саме такий, маленький, літачок потрібен. Бо я карлик. Тільки будь обережний у нашому Тридесятому Царстві. Тут не всі такі добрі, як я.
Грайлик хотів щось іще спитати Карлика про Тридесяте Царство, але не встиг. Карлик зник. І літачок Грайликів теж ізник.
Сорока Скрекекулія від подиву тільки дзьоба роззявила.
— Вибачай, Скрекекуліє, що я тебе тут залишаю, — сказав Грайлик, беручи у касі квитка. — Ти ж бачиш, птахів не пускають.
— Та бачу-бачу, не хвилюйся. Я почекаю. Будь обережний. Хай тобі щастить.
Попрощався Грайлик із Сорокою Скрекекулією, пред’явив вхідний квиток Морданю-Здорованю, той одчинив браму і впустив Грайлика у Тридесяте Царство.
РОЗДІЛ VIII
Зустріч з царицею
Грайликові здалося, що він потрапив у парк культури й відпочинку. Так було гарно у Тридесятому Царстві. Широкі алеї, обсаджені квітучими деревами і кущами, вели до мальовничого озера, по якому плавали білі лебеді і ще якісь, невідомі Грайликові, прекрасні птахи. Через озеро був перекинутий мереживний аркодужний місток, посередині якого стояла обплетена диким виноградом альтанка. І з тієї альтанки линула мелодійна тихомрійна музика. У повітрі запаморочливо пахло квітами.
Але на алеях не було нікого. Безлюддя.
Грайлик пішов у бік озера, до альтанки. Раз музика грає, хтось там, може, і є. Треба ж спитати, як іти до Безодні Гарних Надій, де мусять бути золоті терези, про які говорив дідусь Татай.
Він уже підходив до озера, як раптом з кущів вийшла якась бабуся в очіпку.
— Здрастуйте, бабусю! — кинувся до неї Грайлик.
— Здрастуй, милий! Вітаю тебе у моєму царстві,— лагідно усміхнулася вона до нього.
— Так ви… цариця? — знітився Грайлик.
— Цариця, цариця! — закивала вона, припіднімаючи очіпок (під очіпком була корона). — Цариця Тридесятого Царства Роза Плат. Тому й вхід, вибачай, платний. Але ти правильно сказав. Тут мене всі називають саме бабусею — "баба Роза". Слухаю тебе уважно, дорогий. Що привело тебе у Тридесяте Царство?
"Говорити чи ні?" — завагався Грайлик. Але Цариця усміхалася так привітно і здавалася такою доброю, що він вирішив не обманювати її.
— Мені погрібна Безодня Гарних Надій.
— "Гарних"? — здивовано перепитала цариця. — А нащо тобі та Безодня?
І знову Грайлик завагався, але вирішив уже бути відвертим до кінця:
— Там, кажуть, є золоті терези.
— А-а… Є! Є! — цариця пильно глянула на Грайлика. — Так тобі потрібно терези?.. Ну що ж… Але доведеться почекати. Спершу побачу, що ти за один. Іди поки що погуляй з дітками.
Цариця кивнула на кущі, звідки визирали три хлоп’ячих голови, і —зникла.
РОЗДІЛ IX
Свистун, Бочка і Нахабей
Як зникла цариця, вискочили з кущів троє хлопчиків. Один — мордатенький рожевощокий товстун. Другий — бистроокий дженджуристий свистун (одразу засвистів у два пальці), третій— кирпатий розхристаний забіяка (відразу кулака вперед виставив). І він же, забіяка, перший і спитав:
— Ти хто такий? Признавайся!
— Грайлик, — признався Грайлик. — А ви хто такі?
— Я — Нахабей, — сказав забіяка.
— Я — Свистун, — сказав свистун (міг і не говорити).
— А я — Бочка, — сказав товстун.
— А що ви тут робите? — спитав Грайлик. — Ви жителі цього царства?
— Та ні! Які там жителі! — махнув рукою Нахабей. — Хіба тут можна жити? З нудьги помреш. Призначення чекаємо.
— Якого?
— "Якого-якого", — перекривив Нахабей. — У різні цікаві країни. Я — у Страховиндію-Жаховиндію. Щоб страх наводити на всіх. Я це люблю.
— Я — У Веселяндію-Забавляндію, — підморгнув Свистун.
— А я у Ледариндію-Неробиндію, — мрійливо звів очі догори Бочка.
— О! — вигукнув Грайлик. — Так я ж там був!
— Та ну!
— Брешеш!
— Розкажи швидше! — кинулися до нього хлопці.
Розказав Грайлик все як було.
— Ух ти! Здорово! Це мені підходить! — вигукнув Нахабей, почувши про Страховиндію-Жаховиндію.
— Ах ти! Сила! Тілька мріяти можна! — вигукнув Свистун, почувши про Веселяндію-Забавляндію.
— Ох ти! Люкс! Оце життя! — вигукнув Бочка, почувши про Ледариндію-Неробиндію.
— А де ти ще був? — спитав Нахабей.
Розказав Грайлик і про Порожляндію-Нічогонемандію.