— Слухайте, а якщо гуртом?.. Ми у себе в Дитиндії гуртом навіть важезну каруселю піднімали, коли під неї Миня заліз і застряв.
— А де ж ти той гурт візьмеш? Вас, я бачу, тільки троє.
— А на горі Дідівщина Табір Військового Виховання… Якщо загітувати…
На якусь мить Добриня примовк. Видно, задумався.
— А ти хлопець недурний, — сказав нарешті.— Здається, таки придумав. Правда, у табір пробратися нелегко. Але можна. На варті там стоїть брат самого диктатора Гетька Першого Дурепи — Балабайко. Здоровань такий, яких світ не бачив, найдужчий у Раптомандії. Але страшенно любить поговорити.
— О! — вигукнув Грайлик. — То на цьому можна зіграти! Хтось відверне його увагу, а хтось… Ми вже так робили колись.
— Вірно, — мовив Добриня. — Якщо хтось із вас відверне його увагу бесідою, двоє інших можуть прослизнути у табір. А вже там все залежатиме від вашої спритності і кмітливості. Скелю можна зрушити за допомогою системи важелів. Знаєш, що таке важіль?
— Знаю, — сказав Грайлик. — Коротким кінцем палиці підважити, на довгий натиснути.
— От-от. Як важелі можна використати стовпи від колючого дроту. Недо й Моргалочка знають дорогу до гори. Щасти вам!
— Спасибі.
РОЗДІЛ IX
Інколи буває навіть корисно,
як хтось щось недоробить.
Недарма країна зветься Раптомандія
— Перш за все треба індіанізуватися, — сказала Моргалочка, глянувши на Недо. — Правда?
— Правда, — погодився Недо.
— А… що це таке? — не зрозумів Грайлик.
— Зробитися схожими на індіанців. Пофарбуватися, прикраситися, відповідно вбратися.
— Для чого?
— Головне — щоб тебе не впізнали, як побачать, та й нас теж. Бо ми ж ховаємося…
— Як упіймають, скажемо, що втекли з Табору Військового Виховання, граючись в індіанців. У нас в країні часто граються в індіанців — і не лише гетьки, а й майстренчуки.
— Що ж, це розумно, — сказав Грайлик. — Давайте.
Він і не думав, що Моргалочка виявиться такою спритною у цій справі. Вона почала зривати з дерев якісь квіти й листя, розтирати у руках і соком фарбувати щоки спершу собі, а тоді хлопцям. І незабаром їх уже важко було впізнати. Обличчя темні, у химерних візерунках, лише зуби й очі виблискують, як у папуасів. Наостанок прикрасили голови пухнастими листяними шапками і зробилися зовсім невпізнанними.
— А тепер — впереді—скомандувала Моргалочка, і вони полізли по гілках.
Звичайно, велику роль відіграло те, що Недо й Моргалочка були місцеві і добре знали ці хащі. 1 незабаром всі троє вже вилазили з Ботанічного Саду. Вилазили обережно, озираючись на всі боки. Обережність була доречною, бо ще здаля вони побачили здоровенного гетька, що, вистромивши голову з-над куща, з роззявленим ротом лупав очима навкруги і нашорошував вуха. Та дітей він так і не побачив. Вчасно помітивши його, вони поповзом обминули небезпеку.
По дорозі до гори Дідівщина вони ще кілька разів зустрічали гетьківські патрулі. Втративши сліди Грайлика, видно, вони шукали його по всій країні.
"А де ж все-таки Сумніван? — раз у раз думав Грайлик. — Невже вони схопили його і він десь лежить зв’язаний, з поламаною ногою? А може, все-таки він у таборі? Я ж мушу його врятувати! Без мене він же загине!"
Їм пощастило обминути всі патрулі і благополучно дістатися до гори Дідівщина.
І от вони вже дряпаються по скелястих схилах гори.
— Онде вхід у Голубу Печеру! — стиха промовив Недо, показуючи.
Вхід у печеру був закритий великими залізними ворітьми, з безліччю хитрющих замків. Над ворітьми високо вгорі нависала величезна скеля. А за скелею виднілися стовпи із залізним дротом. То був Табір Військового Виховання…
…Брат диктатора Балабайко був такий здоровенний, що, здавалося, підпирав головою небо. Одяг на нього був малий — здоровенницькі волосаті руки вистромлювалися з рукавів, а штани були закороткі, і голі, знову ж таки волосаті ноги виблискували на сонці.
Прихилившися спиною до воріт, Балабайко солодко спав. Щоб увійти до табору, треба було його розбудити. А тоді вже відвертати увагу, як було задумано. Але чи варто будити? Може, скористатися тим, що він спить?
— А давайте пошукаємо в огорожі місце, де б можна було пролізти, — запропонував Грайлик. — По-моєму, в будь-якій огорожі можна знайти таке місце. Не знаю, як у вас, а у нас можна.
— Я навіть знаю, де воно, — сказав Недо. — Ходімте.
І вони полізли вздовж огорожі.
— Отут! — зупинився Недо.
Справді, в цьому місці ряди колючого дроту були рідкими і можна було пролізти.
— Це я робив, — зітхнув Недо. — Колись це мав бути загін для диких гірських кіз, яких думали приручати. А вже гетьки зробили тут Табір Військового Виховання.
"Виходить, інколи буває й корисно, як хтось щось недоробить", — подумав Грайлик, пролізаючи на животі через огорожу.
На просторому кам’янистому плацу марширували діти.
— Ать-два! Ать-два! — хором вигукували вони, карбуючи крок. Ніяких командирів не було видно.
"Самообслуговування", — подумав Грайлик, вдивляючись у колони і сподіваючись побачити Сумнівана. Але Сумнівана не було.
— Стривайте, — сказала Моргалочка. — Я іх зараз покличу, розкажу про Грайлика, познайомлю, а вже тоді…
Вона підбігла до крокуючої колони і вигукнула:
— Стій! Приставити ногу! Вільно!
Колона зупинилася, і враз діти з’юрмилися і оточили Моргалочку.
Грайлик не чув, що вона їм говорила, але вони враз почали обертатися і з цікавістю поглядати на нього.
Потім кинулися й оточили його.
— Здрастуйте! Будьмо знайомі! Мене звуть Грайлик! — якомога привітніше усміхнувся він.
У відповідь вибухнув такий галас, що Грайлик мимохідь втягнув голову в плечі,— кожен назвав своє ім’я.
— Говори! — сказала Моргалочка, що проштовхалася вже до нього. — Я їх попередила, що ти хочеш сказати їм щось дуже важливе.
Грайлик обвів їх поглядом. Це були звичайні діти — бистроокі, замурзані й цікаві. І він сказав:
— Ви ж не хочете марширувати, правда? І військове виховання вам — до гудзика. Це ж нецікаво. А вам хочеться, щоб було цікаво й весело… Я ж знаю. Бо в нас у Дитиндії всі такі ж, як ви.
Щойно вони дивилися на нього круглими очима і враз заморгали всі, як Моргалочка. Розгубилися.
— Ну хіба я неправду кажу? Правду. І невже вам байдуже, що ті, хто все життя вас годував і одягав, сидять у тюрмі? Не вірю. Навіть якщо половина з вас гетьки. Я думаю…