— Яке там одружитися! — знову махнув рукою Дон. — Тут справа серйозніша. Чарівна справа. Той, кому усміхнеться принцеса Шах-Шароня, на все життя стане щасливим, всемогутнім і непереможним. От вони й стараються. Але зробити, щоб принцеса усміхнулася, — теж важко. Принцеса ще нікому, крім батька, по-справжньому не усміхалася. Тому шах Шах-Шарах такий багатий і могутній.
— А граф Моєкало-Недамкало — що? — благородний? Хоче врятувати принцесу? — Грайлик недовірливо глянув на Дона. — Ви ж з ним шепотілися, і він весь час агакав. Значить, погоджувався з вами.
— Ні,— усміхнувся Дон. — Він не дуже благородний. Він хотів би, щоб ми викрали принцесу, а він повернув її шахові. За золоті дукати. Граф Моєкало-Недамкало дуже любить гроші. Але ми його обдуримо. Я домовився з графом, що ми привеземо принцесу до нього, а ми помчимо з нею прямо до шаха Шах-Шараха. Щоб досягти благородної мети, іноді треба трошечки й хитрувати. Це називається тактика.
— А чому граф Моєкало-Недамкало силою не одбере у князя Дражнила-Насміхальського принцесу? У нього ж стільки воїнів!
— От! "Чому-чому"! Бідні твої тато з мамою. Чомукало! — майже роздратувався Дон. — Тому що граф не хоче сваритися з Дражнилом-Насміхальським. То такий вреднюга, що будь-кого засміє-задражнить на увесь світ.
Грайлик не питав більше нічого.
РОЗДІЛ VI
Вежа-здоровежа. Несподіванка перша.
Несподіванка друга. Якцетак
Їхали вони, їхали. Полями, перелісками, на гори піднімалися, у долини спускалися.
Нарешті виїхали на високий пагорб.
Бачить Грайлик — у долині вежа стоїть. Височенна. Справді вежа-здоровежа. Кам’яна. Стіни глухі. Дверей не видно. Тільки на самісінькому вершечку маленьке віконечко. І ніде нікого.
Спустилися вони з пагорба.
— А де ж варта? Охорона? — пита Грайлик.
— Поїхала обідати.
— І кинула об’єкт? — здивувався Грайлик.
— А що тому "об’єкту" буде? Звідти втекти можна, тільки маючи крила.
— Справді,—погодився Грайлик, дивлячись, як високо над землею те маленьке віконечко. — А як же туди принцесу затягли? Дверей, я бачу, нема.
— Драбину приставляли.
— А де вона?
— У секретному місці лежить. Та я те місце знаю.
— Звідки?
— Справжній лицар мусить бути не лише відважний та благородний, але й кмітливий. Я ж тобі казав: головне — це інформація. — Дон спішився, підійшов до кущів і почав тягти з них драбину. Довго тяг, бо драбина була довжелезна. Витяг, почав приставляти до вежі. Довго приставляв, бо довжелезну драбину швидко до вежі-здоровежі не приставиш.
Аж от досягла драбина самісінького віконця.
— Давай, швидше лізь, — кивнув Дон Грайликові.— Бо охорона вже перше з’їла, друге їсть. Скоро за компот візьметься. Не встигнемо — буде непереливки.
Поліз Грайлик угору.
Лізе, а сам думає: "Це добре, що принцеса дівчинка, а не доросла. Що б я з дорослою робив?.. Яка хоч вона? Чи схожа на Співалочку з нашого двора? Добре, якби була схожа. Якщо вже на когось має бути схожа принцеса, то, звичайно ж, на Співалочку. Не на плаксійку ж Лялечку або ябеду Наталочку".
Чим вище лізе Грайлик, тим холодніше йому під серцем. Вниз і не дивиться. Бо як глянеш, то й у голові замакітриться, і руки за щаблі не втримаються.
Високо!
Але Грайлик лізе й лізе вгору.
Аж от і віконце.
Зазирнув Грайлик.
Темно й тихо. Нічого не видно. І не чуть.
— Алльо! Принцесо! Алльо! — покликав Грайлик. У відповідь — ані звуку.
Придивився, вигострив око Грайлик. Бачить, щось у кутку темніє.
"Може, знепритомніла, бідненька. Погано їй стало".
Поліз Грайлик усередину.
Та тільки ступив на кам’яну підлогу, як — гур-гуррр! — загримотіло знадвору і закричав-загаласував хтось унизу.
Обернувся Грайлик, визирнув — а нема драбини і внизу нікого, тільки чуть якийсь галас за рогом.
"Ой! Сторожа повернулася!.. Дон з ними б’ється!.."
Та галас за рогом враз ущух.
Минула ще хвилина-друга… І з-за рогу вийшов дебелий вартовий з довгим списом, на кінці якого був маленький чорний прапорець. Глянув угору, посварився кулаком і вищирився злорадо:
— Ги-ги-ги!..
Серце Грайликове обірвалося і полетіло у холодну прірву.
Глянув у куток, де щось темніло. То лежала купа якогось дрантя. Принцеси у вежі не було.
Грайлика охопив розпач.
"Невже обдурив Дон?! Невже він заодно з усіма тими Хочукалами-Недамкалами?! Чи вони його полонили, перемогли? Так чи так, але я у пастці. Догрався! Дофантазувався!.. То що ж — сидіти тепер у вежі-здоровежі й кукати? Крил собі навіть у казці я не пришию. От уже!.. Хоч бери й повертайся, так нічого й не зробивши лицарського, назад додому, у квартиру в новому мікрорайоні, де мама варить обід, а тато пише дисертацію. Ні! Нащо тоді було й починати. Ні!"
Впертий був хлопець Грайлик.
Але становище в нього зараз кепське.
Сонце зайшло. Наближався вечір.
Уже й того дрантя у кутку не видно. У вежі стало темно, як під ковдрою.
"Що ж це робиться? — думав Грайлик. — Так я ніколи й не стану лицарем, як отут сидітиму. Треба негайно щось придумувати, а то…"
І раптом у віконце знадвору хтось зазирнув — голова кругла, очі світяться.
І зуби у роті світяться. Але не страшно, а прйвітно, усміхнено.
— Добрий вечір! — голос м’який, лагідний.
— Здрастуйте! — сказав Грайлик. Глянув і здригнувся: драбини під вікном так і не було.
— А… а на чому ви стоїте? — спитав здивовано.
— Ні на чому, — весело відповів той. — Просто собі стою та й усе.
— Як це так? — ще більше здивувався Грайлик.
— А отак.
— А… а хто ви?
— Якцетак. Ти ж сказав. Інопланетянин я. З далекої галактики.
— Що?! Не може бути.
— Чому?
— Тому що у середньовіччі інопланетян не могло бути. Тоді ще навіть тролейбусів не було, не те що інопланетян.
— Тролейбусів не було, а інопланетяни були. Тато колись казав. Ти що — забув?.. Про інопланетян навіть у древніх літописах згадки є.
— А-а… Точно, — згадав Грайлик. — Була така розмова. Коли тато у газеті про чергове НЛО прочитав і з мамою сперечався. Мама у ті НЛО не вірила, а тато вірив і доводив, що про інопланетян писав ще давньогрецький історик Геродот,
— А ви мене можете виручити з цієї дурної здоровежі? — спитав Грайлик.
— А чого, ти думаєш, я прилетів? — усміхнувся інопланетянин Якцетак.
— Ну тоді… будь ласка!