— Пхе! — презирливо скривився Вовченко, сідаючи на місце. — Ну й нехай! Потрібна мені та ведмежа! І взагалі уроки! То тільки боягузи і ябеди уроки вчать!
Кося Вухань та Колько Колючка промовчали.
РОЗДІЛ 5
Невже Бегемот Гіпопотамович?..
Переполох у класі. Пантера Ягуарівна
дає Косі й Колькові несподіване доручення
Після уроків Колько сказав Косі:
— Не переживай! Виправимо! Ходім краще в ліс та пошукаємо гарненько твого портфеля. Може, ти його просто погано шукав.
І друзі побігли в ліс.
Портфеля не було.
Але з-за куща раптом долинули звуки:
— Ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля! До-ре-мі-фа-соль-ля!..
Кося й Колько обережно розсунули віти.
За кущем на траві лежав учитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович. Він тримав у зубах квітку, мрійливо дивився в небо і тихенько мугикав пісню.
— Тю! — здивовано прошепотів Кося й подивився на Колька.
— Тю! — здивовано прошепотів Колько й подивився на Косю.
Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак.
Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво і урочисто — тромбон. Вона сяяла і вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота. Її так і називали — золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали.
Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику.
На першому ж уроці він сказав:
— Сольфеджіо — це найголовніший предмет з усіх предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах, вчить глибоко розуміти музику. А музика — це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі.
І, широко роззявляючи свого величезного рота, в якому стирчали тільки два зуби. Бегемот Гіпопотамович заспівав:
— До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі…— Прокашлявся і сказав: — З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! — І він заграв на тромбоні, потім знову прокашлявся і сказав: — А от як вони пишуться! — І написав ноти на дошці. — А тепер будемо співати по нотах! — Він заспівав:
— До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. Нумо заспіваймо всі!..
— До-о! Ре-е!.. — затягнули учні.
— Добре-е!.. — підхопив Бегемот Гіпопотамович.
Того, хто співав правильно, Бегемот Гіпопотамович називав "цяця-ляля" і частував цукеркою. Але то було нечасто. "Добре знають ноти тільки бегемоти!" — любив повторювати вчитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи якась інша комаха, й усміхався блаженно, немов слухав симфонію.
Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича "цяця-ляля", а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і чув за п’ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав, що Кося може стати навіть солістом.
Невже це він узяв Косиного портфеля? Для чого? Дивина!
Та підійти і спитати друзі не насмілилися.
Розгублені й здивовані, поверталися вони додому.
Татові й мамі Кося сказав, що портфеля просто загубив. Батьки насварилися, але — робити нічого — придбали нового. І зошити, й підручники теж.
Минуло кілька днів.
І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика Лисовенка пропав новенький футбольний м’яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У Соні Лось — шовкова хусточка. У Борі Сука — авторучка. У Вірочки Вивірчук — мішечок горішків. У Колька Колючки — альбом для малювання. У Михайлика Ведмеденка — горщик меду. А в Раїски Мняу — перебивні картинки.
Всі дивувалися, не знаючи, на кого й думати.
А Колько й Кося з розпачем позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути нікому про свої підозри.
Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи.
— Може, захворів? — стурбовано сказала Пантера Ягуарівна. — Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко.
Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці.
— Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як вам не соромно! — з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. — Попросили їх провідати хворого товариша, а вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими!
Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали: "Фу!"
Виходу не було.
РОЗДІЛ 6
Зустріч з татом Вовченком.
"Цього він нам не подарує!"
Підслухана розмова.
"Який жах!" Треба діяти!
Вони йшли до Вовчого Яру, де жив Вовчик, і тремтіли.
— Може, не підемо? — тихо сказав Кося.
— Засміють, — зітхнув Колько.
— Засміють, — погодився Кося.
— Та й характери ж домовились гартувати, — скривився Колько.
— Домовились… — зітхнув Кося. — Але як з’їдять нас разом із нашими характерами, кому вони тоді будуть потрібні…
— Ех!..
Тато-вовк витрушував на подвір’ї дублянку з овечої шкури.
— Здрастуйте, дядю вовк! — здалеку привіталися Кося й Колько.
— Пррривіт! — прищулив на них хиже око тато-вовк.
— Як поживає ваш В-вовчик? — загукав здаля Колько.
— Як його з-здоров’я? — загукав Кося Вухань.
— А що йому зррробиться? Добре поживає, ледащо. У школі він.
— У шко-олі? — так і вклякли Кося й Колько.
— А що? Нема його в школі? Прогулює, сатана?
— Га… — гакнув Кося.
— Бе… — бекнув Колько.
— Ви мені не гакайте, ви мені не бекайте! Кажіть правду! — Тато-вовк зробив крок уперед.
Наступного кроку друзі чекати не стали. Повернулися і чимдуж дременули.
— Ну, тепер Вовчик нам дасть! — із жахом сказав Кося, коли вони вже були на безпечній відстані. — Цього він нам не подарує.
— А ми хіба винні?
— Винні не винні, розбиратися він не буде.
Вони йшли лісом, похиливши голови, і спотикалися від горя. Світ їм тьмарився в очах. Якщо без усякої причини Вовчик не давав їм проходу, то що ж буде тепер?..
І раптом вони почули у гущавині чиїсь підозрілі голоси.