І раптом…
— Ой! Що ж ми наробили? — вигукнув Кося. — Ми ж сніжками усю твою шубку з опалого листя збили! Замерзнеш тепер!
— Ой! Справді!.. Х-холодно с-стало! — зацокотів зубами Колько.
— Доведеться тобі, мабуть, назад лізти у барліг.
— Н-ні-ні! Н-нізащо! Я Д-діда М-мороза п-побачити х-хочу. І С-снігуроньку. І новорічну ялинку.
— То що ж робити?
— А т-ти м-мені принеси свою сіру осінню шубку.
— О! Правильно! Молодець! Стривай! Я швидко! — і Кося щодуху пострибав додому.
Баба Морозиха враз ожила.
— Хху! Що це зі мною? Задубіла, ворухнутися не могла! Тільки зараз одпустило. — І до Колька: — Що ж ти, голубе, правила порушуєш? Га? Чого виліз? Чого самочинно сплячку припинив?
— Ой, х-хто ви? — отетеріло втупився у неї Колько. — В-ви ж-жива?
— Авжеж! Баба Морозиха я. Двірничка зимова лісова. За порядком у лісі наглядаю. Так чого, питаю, порядок порушуєш? Чого виліз?
— А я… Н-новий рік зустріти х-хочу, Діда Мороза побачити, Снігуроньку…
— Ну, це я тобі зроблю. Дід Мороз — чоловік мій, а Снігуронька — онука.
— Серйозно?
— Абсолютно. Але зараз мушу тебе затримати, забрати.
— Куди? Почекайте! Зараз Кося принесе мені шубку свою осінню. Бо я д-дуже з-змерз.
— Ні, голубе, чекати не можу. Інструкція в мене. Порушника негайно мушу забрати, скласти протокол і доповісти начальству. Не можу я чекати. Бо в мене будуть неприємності. Не треба було, голубе, порушувати порядок.
І не встиг Колько Колючка отямитися, як Баба Морозиха закрутила навколо нього мітлою завірюху, підхопила і понесла кудись.
— Ух, ти! Здорово! Ну, починається! — визирнув з-за дуба загадковий Яшка. — Закрутилося! Ух! Люблю пригоди. І я туди! Там витівка моя! — Щось руде й волохате майнуло за дубом і зникло угорі.
Аж тут, захекавшись, прибіг на Велику Галявину Кося Вухань зі своєю сірою шубкою під пахвою. Став, роззирається розгублено навкруги, очима кліпає, друга виглядає.
— Колько! Агов! Де ти? — загукав нарешті.
Але ніхто йому не відповів. Колько зник.
Розділ 3
Дюдя
В обійсті Діда Мороза та Баби Морозихи перед білою сніговою хаткою з блакитними крижаними віконцями стояли Дід Мороз і Снігуронька. Вони пакували мішок з новорічними подарунками.
— Оце Васі, найпершому в класі. А це Олі, найсумліннішій в школі! — приказував Дід Мороз, кладучи подарунки в мішок. — Це Марині, гарній господині! А це Юлі, охайній чистюлі!
Снігуронька зітхнула.
— Ти чого зітхаєш? — спитав Дід Мороз.
— Шкода, — ще раз зітхнула Снігуронька.
— Кого?
— Романа-хулігана шкода, Сергійка-неумійка, Данила-дражнила… Тамару-нечупару… Ви ж їх повикреслювали. Всі одержать новорічні подарунки, а вони…
— Було б раніше дбати, аби щось мати. Мені теж прикро. Та що зробиш: як робив, так і заробив. Летимо швиденько. Нас уже давно чекають — з усіх вікон виглядають.
Дід Мороз підхопив на плечі мішок. Навколо нього й Снігуроньки враз закрутило-завірюшило, снігова хмаринка піднялася в небо, полетіла і незабаром зникла.
Натомість у небі з’явилася інша хмарка, яка опустилася на подвір’я. Сніг опав, і от уже перед хатинкою стоять Баба Морозиха і Колько Колючка.
Баба Морозиха зазирнула в хату:
— Нема. Подалися вже.
— Хто? — спитав Колько.
— Таж артисти мої — Дід Мороз і Снігуронька. Тільки й знають, що по концертах літають. Тут працюй, хурделицю-заметіль роби, снігу натрушуй, за порядком у лісі стеж… А їм тільки оплески в голові… Морозива хочеш?
— Т-та яке т-там м-морозиво. З-зуб н-на з-зуб не попадає. Мені б чаю!
— Гарячого не держимо! Гарячого нам не можна.
— Ж-жаль!
— Ну, погуляй тут, а я піду протокол писати. В хату не запрошую, бо там ще холодніше. — І Баба Морозиха зникла за дверима.
"Ну от, — подумав Колько. — Що ж тепер буде? Кося з шубою там, а я тут. І мороз пробирає дедалі дужче. Замерзну я".
— А ти хто? — почулося раптом ззаду.
Колько обернувся.
Позад нього стояла дівчинка — маленька, худенька, у куценькому платтячку з короткими рукавами. І ручки і ніжки в неї були голі-голісінькі і голівка теж неприкрита — ні шапки, ні хустини. Так що навіть дивитися на неї було холодно. Бррр!..
— Ти хто? — спитала дівчинка.
— А ти? — спитав Колько.
— Я — Дюдя. А ти?
— А я Колько Колючка. Їжачок.
— Їжачок?! Ніколи не бачила їжачків.
— Бо ми взимку спимо. Зимова сплячка у нас. Ми тут тільки весною, влітку і восени буваємо.
— А-а… А я, навпаки, влітку тут не буваю. Ми, як починає теплішати, перебираємося у холодні краї — в Арктику, Антарктику.
— А тобі не холодно?
— Авжеж, холодно! Але мені треба, щоб було холодно. Я ж Дюдя. Сестра Снігуроньки. Тільки Снігуронька артистка, з Дідом Морозом на концертах новорічних виступає. А я Бабі допомагаю — віхолити-завірюшувати, снігом натрушувати, за порядком у лісі стежити. А у вас тут навесні гарно?
— Ого! Ще й як! Усе цвіте, зеленіє. Тепло, сонячно. Соловейко співає, метелики пурхають.
— А що таке метелики?
— Ти метеликів ніколи не бачила? О! Це диво! Це летючі квіти. Така краса!
— Я давно мрію побачити все це. Але… — Дюдя зітхнула. — Нам у теплі не можна. У теплі ми танемо. А тебе Баба чого сюди привела?
— Бо я порядок порушив. Самочинно із зимової сплячки прокинувся, із барлогу виліз.
— Нащо?
— На зиму подивитися захотів. На Діда Мороза, на Снігуроньку. Не бачив же ніколи.
— Ич який! Видумляка! Такий, як я, — усміхнулася Дюдя. — Подобаєшся ти мені. Такий кумедний, симпатичний, з голочками, які не гріють. Їжачок-дивачок. Хіба можна на мороз отак виходити?
— Друг мій, зайчик Кося Вухань, побіг шубку свою осінню сіру мені принести. Хвилюється, мабуть, чекає, гасає там по Великій Галявині.
Дюдя на якусь мить задумалася:
— Ех, і перепаде мені! За те, що я й сама порядок порушила. Але — хай!
Вона рішуче махнула рукою:
— Гайда!
— Куди? — не зрозумів Колько.
— Таж на Велику Галявину. До твого Косі Вуханя.
І не встиг Колько й оком зморгнути, як Дюдя закрутилася дзиґою на одній нозі. І враз навколо неї заіскрилося, засвистіло, огорнуло Колька, підняло над землею і понесло в небо.
— Ану вас! — почулося з-за хатки. — Нащо я тоді сюди тарабанився, як треба назад летіти?
І загадковий Яшка теж знявся у небо.
Розділ 4
Крижан Холодрига
На Велику Галявину вбіг захеканий Кося Вухань.