— Я залюбки був би сплатив ті двадцять марок штрафу, аби довше з тобою розмовитися, я радо дарував би тобі на розстання ті дві хвильки, як дві найко-штовніші квітки,— але ти сама їх собі вкрала. На мене, то ці дві хвилини варті двадцять марок.
— Авжеж,— сказала вона,— з тебе тепер такий вельможний пан: даруєш квіти по десять марок одна.
— Еге,— одмовив я,— по-моєму, варто раз утратитись: ми ж бо ніколи ще нічого не подарували одне одному, ніколи, правда ж?
— Ні,— сказала вона,— ми ніколи нічого не дарували одне одному, мене вчено, що дарунок треба заслужити, а мені й разу не здалося, що ти його заслужив, як, либонь, і я не заслужила.
— Ні,— сказав я,— а те єдине, що я хотів тобі подарувати, хоча ти й не заслужила подарунка, ти не прийняла. І як ми вдвох куди ходили,— докинув я тихо,— ми ніколи не забували про квитанцію, що з нас узято податок, ми брали її навпереміну, раз — ти, вдруге — я. І якби були квитанції на поцілунки, то ти б і їх підшивала.
— На поцілунки є квитанції,— промовила вона,— і колись тобі буде їх пред'явлено.
Дівчина принесла каву для Ули і чай для мене, і мені здалося, що минула ціла вічність, перше ніж дійшла краю та церемонія: на стіл булл виставлені всі тарілки, філіжанки, чайнички іі блюдця на цукор, чарочка на яйце до чаю і нарешті манісінька тарілочка, де примостились срібні щипчики, в яких затиснута була крихітна скибочка цитрини.
Ула не озивалась, і мене взяв страх, що вона закричить; одного разу я чув, як вона кричала, коли батько відмовлявся дати їй доручення. Час більше не посувався: було тільки тринадцять хвилин по шостій.
— Хай йому чорт,— мовила Ула,— прийми хоч того годинника.
Я прикрив годинника аркушиком меню.
Мені здавалося, що я вже бозна-скільки разів усе це бачив, чув, убирав у себе, наче то була грамофонна платівка, яку щовечора тієї самої години наставляють пожильці, що мешкають на поверх вище: неначе то був фільм, завше той самий фільм, що його без одміни пускають у пеклі; і весь той дух — дух кави, поту, парфумів, лікеру й сигарет,— і все, що казав я і що казала Ула,— усе те мовилося вже бозна-скільки разів і було мертве, після нього на язиці лишався смак фальшу, як тоді, коли я розказував батькові про чорний торг і свої злигодні; заледве слово вимовлялось, як воно переставало бути правдою,— і мені враз спливло на думку, як Гелена Френкель дала мені шмат хліба з повидлом, спливло так виразно, що я ніби аж почув у роті смак того дешевого червоного повидла — і мене пойняла туга за Гедвіг і за темно-зеленою тінню мосту, куди щез Юрген Броласкі.
— Я ніяк не візьму до тями,— промовила Ула,— просто мені не береться голови, щоб ти робив щось не задля грошей. Чи, може, вона має гроші?
— Ні, в неї нема грошей, і вона знає, що я крав: хтось із вас розказав про це тому, від кого довідався її брат. Та й Вольф допіру нагадав мені за крадіжку.
— А що ж,— промовила вона,— добре, що він тобі
нагадав: бо з тебе тепер такий пан, що ти вже, либонь, почав забувати, як ти крав електроплитки, щоб купити сигарет.
— І хліба,— сказав я,— хліба, якого не давала мені ані ти, ані твій батько — лиш Вольф подеколи. Він, правда, не знав, що то голод, а проте він оддавав мені свій хліб щоразу, як ми працювали вкупі. Мені здається,— докінчив я тихо,— що якби ти тоді хоч раз дала мені шматок хліба, я б тепер не зміг сидіти тут і так з тобою розмовляти.
— Ми завше платили робітникам більше, ніж належало за розцінками, і в нас усяк мав пайку і в обід юшку без карточок.
— Авжеж,— притакнув я,— ви завше платили більше, ніж належало за розцінками, і хто у вас працював, мав пайку і в обід юшку без карточок.
— Негідник,-^ промовила вона,— невдячний негідник.
Я одслонив годинника, але було допіру пів на сьому, і я знов прикрив годиннника аркушиком.
— Перечитай іще раз платіжні рахунки,— сказав я,— рахунки, які ти сама складала, перечитай там ще раз усі прізвища — голосно й ревно, як читають молитви,— вимов іще раз кожне прізвище й за кожним прізвищем скажи: "Прости мені!", а тоді всі їх полічи й перемнож на тисячу хлібин, а те, що вийде,— знов на тисячу, і тоді ти довідаєшся, скільки прокльонів лежить на банковім рахунку твого батька. їх можна виміряти лише одною мірою — хлібом, хлібом ранніх років, повитих у моїй свідомості густим туманом; та дарована юшка бовталась нам усередині, як ми ввечері тряслися трамваєм додому, здіймалася в нутрощах гарячою кислою хвилею,— то була хитанка безсилля, і за єдину втіху нам була ненависть... ненависть,— сказав я тихо,— що давно вже вивітрилася з мене, минулася, як
9 01289
257
минається часом задавнена слабість. Ох, Уло,— докінчив я тихо і вперше поглянув їй просто у вічі,— не-вже-таки ти справді хочеш мене впевнити, хочеш, щоб я повірив, ніби тарілкою юшки й отим крихітним додатком до платні щось можна одкупити? Ти цього хочеш?.. Подумай за самі лишень грубезні мітки промащеного паперу.
Вона поколотила каву, підвела на мене очі й простягла мені сигарети; я взяв, дав їй прикурити і закурив сам.
— Мені дарма, що ви розславили тим людям про мою крадіжку, та невже ти справді хочеш мене впевнити, що всі ми, всі, хто значився в платіжному рахунку, не мали права час од часу діставати зайвий шматок хліба?
Вона все не озивалась, дивлячись кудись повз мене, і я казав далі:
— У ті часи я, буваючи дома, крав у батька книжки, щоб купити хліба, книжки, що їх він любив, що їх він збирав по одній, що задля них голодував студентом, книжки, за які він платив таку ціну, як платилося за двадцять хлібин, а я їх продавав за стільки, скільки коштувало півхлібини: такий ми мали процент — від мінус двохсот аж до мінус безмежність.
— І ми,— тихо сказала Ула,— і ми сплачуємо проценти... проценти,— докінчила вона ще тихіше,— за які ти нічого не знаєш.
— Так,— сказав я,— ви платите проценти і самі не знаєте, які вони великі; але я крав книжки не вибираючи, дивився тільки, аби грубіш; їх було в батька так багато, що я думав, він і не помітить,— я тільки згодом довідався, що він так знав кожну свою книжку, як пастух кожну свою вівцю; одна книжка була маню-ня й обшарпана, поганенька, тих грошей, що я взяв за неї, стало тільки на коробку сірників,— опісля