Та мати одказувала:
— Інших палат немав, а додому мене не пускають, бо в мене перехідна хвороба.
Згодом, коли ми з батьком розмовляли з лікарем, я зненавидів лікаря за те, що він такий байдужий; він говорив з нами, а сам думав про щось інше, одмов-ляючи на батькові питання, дивився то на двері, то в вікно, і по його червоних, гарно окреслених губах я бачив, що мати помре. А проте жінка, що лежала поруч матері, померла перша. Вона вмерла в неділю; опівдні, прийшовши до лікарні, ми її вже не застали; ліжко було порожнє, й чоловік небіжчиці, якому щойно повідомили про смерть, ввійшовши до палати, вибирав із тумбочки жінчині речі: шпильки до кіс, коробочку на пудру, білизну, сірники; він порався мовчки, шпарко і навіть не відповів на наше привітання; він був низький, худорлявий, темношкірий, мав невеличкі, зовсім круглі очі й скидався на щуку. Коли до палати увійшла сестра, він визвірився на неї за бляшанку консервованого м'яса, що її не долічився в тумбочці.
— Де м'ясо?! — залементував він, уздрівши сестру.— Я його приніс учора ввечері, о десятій годині, коли вертався з роботи, і якщо вона вночі померла, то не могла його з'їсти!
Він замалим не тицяв жінчиними шпильками сестрі межи очі, і по куточках рота йому повиступала жовтава піна; він не вгаваючи репетував:
— Де м'ясо? Верніть мені м'ясо! Я вам рознесу всю вашу буду, як ви мені не оддасте м'яса!
Сестра почервоніла й собі зачала кричати, і, дивлячись на її обличчя, я подумав, що вона, мабуть, і справді поцупила те м'ясо. А чоловічок не вщухав: він жбурляв на підлогу речі й топтав їх ногами, галасуючи:
— Оддайте м'ясо, хвойди, злодіяки, вбивці!
Він кричав так кілька секунд, потому батько вискочив у коридор когось покликати, а я стояв між сестрою і чоловічком, бо той уже поривався її бити; однак він був невеличкий, прудкий, багато спритніший за мене і таки добрав способу вдарити сестру в груди малими смаглявими кулачками. Я завважив, що він у гніві раз по раз осміхався, вищиряючи зуби, як колись у гуртожитку пацюки, що їх ловила в пастку куховарка.
— М'ясо, шльондро, м'ясо! — репетував він, поки з'явився батько з двома санітарами, що схопили його й
витягли з палати, та й крізь зачинені двері чутно було, як він кричав:
— Віддайте м'ясо, злодюги!
Коли за дверима стало тихо, ми поглянули одне на одного і мати сказала спокійно:
— Щоразу, як він приходив, вони лаялись за гроші, що вона давала йому на харчі; він раз у раз кричав на неї, все казав, що ціни знов підскочили, а вона йому ніколи не вірила; вони казали одне одному всяку гидоту, проте вона завше давала йому гроші.
Мати урвала мову, глянула на ліжко померлої й тихо сказала:
— Вони прожили разом двадцять років, і єдиний їхній син загинув на війні. Вона, бувало, витягала з-під подушки його фотокартку й плакала. Та фотокартка й тепер лежить під подушкою, і гроші теж. А м'ясо,—докінчила мати ще тихіше,—м'ясо вона встигла з'їсти.
І я спробував уявити, як усе було, як та понура, пожадлива жінка лежала поруч материного ліжка і серед ночі, вже в смертельних корчах, їла з бляшанки консерви.
В ті роки, після материної смерті, батько часто писав мені, дедалі частіше, і його листи ставали чимраз довші. Здебільшого він обіцяв, що приїде подивитись, як я живу, та так і не приїхав, і я сім років жив у місті сам. Тоді, по материній смерті, він порадив мені змінити місце навчання, підшукати собі щось у Кнох-ті, але я хотів залишитися в місті, бо вже починав дещо тямити, починав розуміти, що Віквебер шахрував, і мені просто-таки треба було закінчувати науку саме в нього. До того ж я тоді спізнався з дівчиною, що робила у Віквебера в конторі; вона звалась Вероніка, була білява й промениста, ми часто зустрічалися літніми вечорами, ходили гуляти понад Рейном чи
7 01289
193
їсти морозиво, а потім, коли ми сиділи на блакитному базальті небережної, низько над річкою, поспускавши босі нога у воду, я в темряві цілував її. Якщо ніч випадала місячна, річку було видно геть далеко, і ми часто запливали аж туди, де височів із води розбитий корабель, вилазили на нього й сідали там на залізному ослоні, де перше сидів вечорами шкіпер із своєю жінкою. Каюту, до якої прилягав колись цей ослін, давно розібрали, і прихилитись можна було тільки до залізної штаби. В кораблі під нами дзюрчала вода. Згодом, коли Віквебер звільнив Вероніку і взяв на її місце свою дочку, ми стали бачитися рідше. А через рік вона вийшла заміж за вдівця, що має молочну крамницю на сусідній від мене вулиці. Коли я віддаю свою машину до направи і їжджу трамваєм, то частенько бачу Вероніку за вікном її крамниці: вона така сама білява й промениста, але сім років, що минули відтоді, лишили на ній свій слід. Вона стала огрядна, а за крамницею на подвір'ї висить на шнурку дитяче вбрання: рожеве,— десь, із маленької дівчинки, й блакитне,— певне, з хлопчика. Якось двері крамниці стояли відчинені, і я вгледів за ними Вероніку, вгледів її гарні великі руки: вона наливала молоко. Бувало, вона приносила мені хліба од свого брата в перших, що працював на хлібозаводі. І завше домагалась, щоб я тут же таки з'їв його, а як давала мені хліб, я бачив її руки у себе перед очима. Та одного разу я їй показав материну обручку і тоді побачив у її очах той самий пожадливий блиск, яким горіли очі тієї жінки, що лежала поруч матері в лікарні.
За ці сім років я занадто добре вивчив ціни, аби мені ще могло подобатись слівце "недороге". Недорогого немає нічого, ціна ж на хліб завше зависока.
Я вибився в люди — так, здається, кажуть. Я вивчив своє ремесло так досконало, що давно перестав бути дешевою робочою силою для Віквебера, як перші три роки. У мене є авто, я навіть оплатився вже за нього і тепер уже ось кілька років одкладаю гроші, щоб, виплативши заставу, стати незалежним од Віквебера і мати змогу будь-якої хвилини перейти до його конкурента. Люди, що з ними доводиться мені мати справу, здебільшого приязні до мене, як і я до них. Словом, усе в мене складається незгірш. Я тепер сам набрав ціни — набрали ціни мої руки, мої технічні знання, набутий досвід, привітне поводження з клієнтами (моя привітність і бездоганні манери цінуються чи не найвище за все інше, а для мене це річ неабияка, бо я — агент у справах збуту тих самих машин, що їх тепер можу лагодити, заплющивши очі), і свою ціну мені щастить іще побільшувати, мені ведеться не треба краще, а ціна на хліб тим часом, як то кажуть, прийшла до норми. Отож я працював дванадцять годин на добу, спав вісім, і чотири мені ще лишалось на те, що звуть дозвіллям; я зустрічався з Улою, дочкою мого шефа, з якою, правда, не був заручений, принаймні не був заручений формально, але кожному й так було ясно, що я з нею одружуся.