— Нас одурили,— парікає він,—нас одурили, однявши найкращі роки, що випадають людям на віку,— від двадцяти до двадцяти восьми.
І тією занапащеною молодістю він виправдує всі свої дурощі, а дружина не те що все йому прощає, а ще й потурає; він малює, накидає проекти будинків, пише музику.
Нічого він не робить до пуття, хоч його творчість часом дає йому якісь гроші. Усе помешкання завішане його ескізами: "Будинок письменника на верховині Таунус", "Будинок скульптора"; на всіх ескізах — сила дерев, таких як малюють архітектори, а я ненавиджу дерева, намальовані від архітекторів, бо ось уже п'ять років бачу їх щодня. Його поради я ковтаю, як ковтають пігулки, що виписав приятель-лікар.
— У цьому місті,— каже він, приміром,— у цьому місті я вашого віку мешкав сам-один, і мені довелось уникати таких небезпек, яких вам не зичу.
І я знаю, що він натякає на квартали, де живуть повії.
Чоловік моєї господині — добрий хлопець, одначе я такої думки, що він йолоп, надарований одним однісіньким хистом: зберігати любов дружини, якій він робить прегарних дітей. Господиня моя — висока білявка, і я один час був так у ній закохався, що потай виціловував її фартухи й рукавички і ночами не міг спати з ревнощів до її пришелепуватого чоловіка. А проте вона його любить, і, здається, чоловікові зовсім не треба бути якимось діяльним чи таланним, щоб його кохала така жінка, як вона, жінка, перед якою я ще й досі почуваю захват. Частенько, встреливши в мене кілька марок, він іде до якоїсь пивнички, де звичайно сходиться богема, і сидить там, розкуйовджений, у неймовірній краватці, корчачи з себе казна-що й випиваючи сам пляшку горілки. Я даю гроші, бо не можу робити прикрості господині, принижуючи його. І він знає, чом я даю йому гроші, бо наділений тією хитрістю, без якої ледачому довелось би пропасти з голоду. Він — із тих шелихвостів, що вміють удавати з себе великих імпровізаторів, та я не вірю, ніби він справді зугарен імпровізувати.
Мені завше здавалося, що така кімната, як у мене,— взагалі одна на ціле місто, та й ту зайняв я, тим більш я здивувався, напитавши для Мулерової дочки сливе таку саму гарну кімнату, як моя, в самому центрі міста, в одному будинку з пральнею, де я повинен наглядати за роботою пральних машин: я вивіряю міцність гумових деталей, замінюю передачі, поки вони не зносилися до краю, загвинчую гвинти, поки вони геть не поодходили. Я люблю центр міста — квартали, що протягом останніх п'ятдесяти років поміняли своїх мешканців; вони — наче той фрак, що його раз одягнули на весілля, а потому відступили збіднілому дядькові, що приробляє музикою; спадкоємці дядькові віддали фрак у заставу, та так і не викупили, і його нарешті на аукціоні сторгував лахманник, що тепер поцінно віддає на користання зубожілим аристократам, яких несподівано запросили десь на прийом до міністра, що його державу вони марно шукали по шкільному атласі свого най меншого сина.
Тож у будинку, де міститься моя пральня, я знайшов для Мулерової дочки кімнату, що задовольняла майже всі його умови: простора, з непоганою об-ставою і великим вікном у старий панський сад. Увечері, по п'ятій, тут, у центрі міста, тихо й спокійно.
Я найняв помешкання з першого лютого. І тут на голову мені впав новий клопіт: наприкінці січня Мулер написав, що дочка його занедужала і зможе приїхати лишень 15-го березня, то чи не міг би я владнати справу з кімнатою так, щоб зоставити її за дочкою, але щоб комірного за цей час не сплачувати. Розлючений, я написав йому листа, де з'ясував умови, на яких у місті винаймають житло, але потім почув себе присоромлепим, діставши покірну Мулерову відповідь, що він оплатиться за всі шість тижнів.
Про дівчину я якось не подумав, а лиш поцікавився, чи справді Мулер сплатив за кімнату. Виявилося, що він надіслав гроші, та коли я вдався до господині з питанням, вона й собі спиталася мене про те, що вже питалась, коли я приходив дивитись кімнату:
— А це не приятелька ваша, насправді не приятелька?
— Господи,— сердито мовив я,— кажу ж вам, що зовсім не знаю дівчини.
— Я не попущу,— сказала вона,— щоб...
— Я знаю, чого ви не попустите,— перехопив я,— але я вам кажу, що не знайомий із дівчиною.
— Гаразд,— усміхнулась вона, і я зненавидів її за ту усмішку,— я ж бо питаюсь тільки через те, що для заручених іноді роблю виняток.
— Господи,— мовив я,— цього ще бракувало. Заспокойтеся, будь ласка.
Проте вона, здається, так-таки й не заспокоїлась.
На вокзал я запізнився на кілька хвилин і, кидаючи гроші в автомат на перонний квиток, спробував уявити собі дівчину, що колись мугикала "Зувея" в темнім коридорі перед кімнатою Мулера, як я йому приносив зшитки з чужих мов. Я зупинився біля сходів на перон і почав прикидати: білява, має двадцять років, приїхала до міста, щоб стати вчителькою; коли ж я підвів очі на людей, що йшли проз мене, мені видалось, що світ заселений самими-но білявими двадцятирічними дівчатами,— так їх багато вийшло з потяга, і всі вони несли в руках валізи, і всі мали такий вигляд, начебто приїхали до міста стати вчительками.
Я був занадто втомлений, аби озватися до котрої з них. Закуривши сигарету, я подався на другий бік сходів і нараз углядів за бар'єром якусь дівчину, що примостилась на валізі,—либонь, вона увесь цей час сиділа там, у мене за спиною; вона мала темні коси й одягнена була в пальто, зелене, як трава, що виросла за одну теплу дощову ніч, таке зелене, аж мені здалося, ніби воно має пахнути травою, коси в неї були темні, як черепиця по дощі, а лице біле, аж світилося, сливе таке, як свіжий тиньк, крізь який ледь-ледь мріється охра. Я подумав, що то вона нафарбована, але помилився.
Тепер я бачив тільки її яскраво-зелене пальто, тільки її обличчя — і зненацька мене пойняв страх, як тих мандрівців, що ступили на щойно відкриту землю, до якої, вони знають, верстає шлях інша експедиція і вже, може, поставила на ній свій прапор і взяла її у своє володіння, і серце мандрівців стискається зі страху, що всі муки довгого шляху, всі злигодні, змагання до загину — усе, може, було надаремне.
Те обличчя так глибоко запало мені в душу, пронизало її, наче карбель, що замість срібла натрапив на віск; мені здалося, ще я пробитий наскрізь і тільки що не спливаю кров'ю, й на якусь шалену мить у мені зринуло бажання знищити те обличчя, як художник знищує оригінал гравюри, з якої зробив одпн-сдиний відбиток.