— Хто така твоя сестра?
— Швачка Бася.
— Он щоі Диви-но, як вирослаї Нівроку! Я тебе зовсім не впізнала! Чорнильничку маєш?
— Звідки у нас чорнильничка? Моя сестра просила, може, у вас є ще й перо. Вона напише листа в Америку і негайно поверне вам чорнило і перо.
Мого брата Елі нема за столом. Він у світлиці. Він ходить там тихими кроками, дивиться вниз на підлогу і кусає нігті.
6
— Чого ти наробив стільки чорнила? Ти хотів, певно, забезпечити весь світ чорнилом? Думав, може, буде голод на чорнило?
Так сказав Елі чоловік нашої сусідки, палітурник Мойше. Чудна людина цей палітурник! Він має звичку сипати солі на рани. Так він, здається, нічого собі чоловічок, але трохи в'їдливий. Любить в'їдатися іншому в печінки. Мій брат Еля добре завдав йому! Сказав йому, щоб краще пильнував самого себе та не переплутував книжок, не оправляв пасхального казання разом з великопісною молитвою... Палітурник Мойше вже знає, на що так ущипливо натякає мій брат Еля! Він якось узяв роботу у візника — оправити пасхальне казання. Та сталося нещастя: помилково палітурник оправив разом з казанням ще й частину чужого молитовника. Візник, можливо, і не помітив би, але сусіди почули, що за пасхальною трапезою візник заспівав на плачливий мотив "На ріках вавілонських си-дяхом і плакахом...". Знявся страшенний регіт. Другого дня візник прибіг до нашого сусіда-палітурника і хотів його пошматувати:
— Розбійнику, що ви мали проти мене? Чому ви вгатили в моє пасхальне казання пісну молитву? Я вам усі кишки повипускаю!..
Отож ми мали тоді веселу пасху.
Але не гнівайтесь, що я встряв з чужою пригодою. Повертаюсь до наших "щасливих" справ.
IX. НАСЛІДКИ ЧОРНИЛЬНОЇ зливи
1
Мій брат Еля гасає по місту сам не свій. Що робити з чорнилом?
— Знову чорнило? — каже йому мама.
— Я вже не думаю про чорнило! — відповідає їй мій брат Еля.— Хай йому грець з отим чорнилом! Я думаю про пляшки. Цілий капітал лежить у пляшках! Треба якось спорожнити пляшки і зробити з них гроші!..
З усього він робить гроші! Вирішено, що треба чорнило вилити під три чорти! Погано тільки ось що: куди вилити стільки чорнила? Це ж просто сором!..
— Нічого не вдієш,— каже мій брат Еля.— Доведеться діждатися ночі. Вночі темно, ніхто не побачить.
Насилу діждалися ночі. Як на лихо, місяць світить, наче ліхтар.
— Коли треба, він ховається. А тепер він тут, немовби послали по нього! — каже мій брат Еля.
Ми виносимо пляшку по пляшці — і плю надвір!
— Якщо лити на одне місце, утвориться ціла річка. Треба розливати в різних місцях,— каже мені мій брат Еля, і я його слухаюсь.
Щоразу вишукую нове місце. Кожна пляшка має в мене інше місце. Сусідчина стіна — плюх! Сусідів паркан — плюх! Дві кози лежать проти місяця і ремиґають — плюх!
— На цей раз досить! — каже мій брат Еля, і ми йдемо спати. Скрізь тихо і темно. Чути, як цвірчить цвіркун. З-під печі долинає муркіт кішки. Вона страшенна сплюха. І вдень і вночі тільки те і робить, що гріється і пухне! У сінях, за дверима, чути тихі кроки. Може, домовик?.. Мама ще не спить. Вона, здається, ніколи не спить. Я чую, як вона хрускотить пальцями, як зітхає, стогне і говорить сама з собою. Така вже в неї звичка. Щоночі виливає весь свій душевний біль. Розповідає про своє велике горе. З ким вона розмовляє? З богом?.. Щохвилини вона проказує зітхаючи:
— Ой боже, боже!..
2
Я ще лежу на своєму ліжку, на долівці, і чую крізь сон галас. Лунають різні знайомі голоси. Потроху розплющую очі — уже нерано. Сонячне проміння вдирається в вікно, кличе мене надвір. Хочу пригадати, що було вчора. Ага! Чорнило!.. Схоплююсь і швиденько одягаюсь. Моя мама заплакана (коли вона не заплакана?). А мій брат Еля стоїть посеред хати, опустивши голову, ні в сих ні в тих.
У чому справа? Не одна справа, а кілька справ! Наші сусіди прокинулись уранці, і почалася веремія — їх без ножа зарізали. Одному забризкали всю стіну чорнилом, другому обілляли паркан, новісінький паркан. Третій мав дві білі кози, а їх зробили чорними — не впізнати. Це все ще можна було б пережити, якби не різникові панчохи. Нові білі панчохи вивісила різничиха на паркані нашої сусідки, а їх зовсім зіпсували. Неначе хтось просив її, щоб вивішувала панчохи на чужому паркані. Мама пообіцяла їй купити нові панчохи, аби тільки було тихо. А що буде зі стіною? З парканом? Вирішили, що мама і моя братова Бруха стануть з щітками і замажуть білою глиною всі плями.
— Ваше щастя, що наскочили на порядних сусідів. Коли б ви натрапили із своїм чорнилом на сад фельдшера Менаше, ви б знали, почому копа лиха!
Так каже наша сусідка Песя моїй мамі.
— Що ж ви думаєте? У нещасті теж треба мати щастя! — відповідає мама і дивиться на мене.
Що вона, цікаво знати, хоче цим сказати?
З
— Тепер я вже буду розумний,— каже мені мій брат Еля.— Нехай тільки звечоріє, ми понесемо пляшки до річки.
Він має рацію, слово честі! Це таки найрозумніший вихід! Однаково в річку виливають усі паскудства! Там перуть білизну, там купають коней, там хлюпаються свині, Я з річкою давній приятель. Я вже вам колись розповідав, як я ловлю там рибу. Отже, ви легко можете собі уявити, як я дожидався тієї хвилини, коли ми підемо до річки. Тільки-но звечоріло, ми поклали в кошики пляшки з чорнилом і почали переносити їх до річки. Виливши чорнило, відносили пляшки додому і набирали знову повні пляшки. Цілу ніч ми отак працювали. Уже давно не мав я такої веселої ночі. Уявіть собі — місто спить, небо зоряне. Місяць заглядає вниз у річку. Тихо-тихо навкруги! У нас бистра річка. Тільки-но настає пасха і скресає крига, річки не впізнати! Вона надимається, ширшає і розливається. А далі стає менша, вужча і кволіша. Під кінець літа вона зовсім замовкає. Куняє потрошку. Хтось на дні річки в багні погукує: буль-буль-буль! Кілька жабенят озиваються з другого берега: ква-ква! Це просто ганьба, а не річка! Можете собі уявити, що я переходжу її вбрід з одного берега на другий, не закачавши штанців!
Від нашого чорнила річка трохи побільшала. Це ж не жарт, мало не тисячу пляшок чорнила! Зате ми натомили ся, мов ті воли. Заснули ми як убиті. Розбудила нас мама голосним плачем: