Всі шестеро ми подаємося до комітету. Наш єврей, спасибі йому, порадив нам, щоб ми не йшли пішки, а краще сіли на трамвай і поїхали прямо туди. Але ж лондонський трамвай має погану звичку — він не любить зупинятись. Скільки не махай до нього руками, він робить своє — мчить, як скажений. Бігти за ним — даремна річ: не наздоженеш.
Щастя, що на нас зглянувся якийсь англієць з поголеними вусами (якщо побачите людину з поголеними вусами, знайте — це англієць). Англієць побачив, як ми махаємо руками до трамваїв, а трамваї мчать мимо, то підвів нас до церкви і показав на мигах, щоб ми тут стояли. І справді, не проминуло хвилини, як примчав трамвай і зупинився. Ми всі ввійшли і поїхали.
Підходить кондуктор і каже, щоб ми взяли квитки. Пиня виступає наперед і запитує у нього:
— Скільки?
— Файф — відповідає кондуктор.
— Скільки? — знову запитує Пиня.
— Файф! — повторює кондуктор уже роздратовано.
— Что таке? — повертається до нас Пиня.— Чуєте? Він наказує нам свистіти!
Тоді підходить до кондуктора мій брат Еля і запитує на мигах, скільки коштує проїзд.
— Файф! — відповідає йому кондуктор, уже вкрай розлючений.
Пиня регочеться, а Еля крикнув кондуктору теж розлючено:
— Сам свисти!..
Кондуктор навісніє, смикає за мотузку, зупиняє трамвай і викидає нас з такою люттю, немовби ми хотіли зарізати його і забрати в нього сумку з грішми.
Виявляється, "файф", по-їхньому, "п'ять".
— Недарма ж я кажу: щоб він згорів, цей Лондон! Так зауважує Бруха, і ми подаємось до комітету
пішки.
1 Гра слів: "файф" — по-англійськи "п'ять", по-еврейськи — "свисти".
У лондонському комітеті весело, як у всіх комітетах. На подвір'ї валяються емігранти, наче сміття, а всередині, в кімнаті, сидять люди, пихкають сигарами і кажуть одип одному: "Ол райт!" Різниця тільки в тому, що німецькі комітетчики мають вуса, підкручують їх і розмовляють по-німецькому, а лондонські комітетчики голять бороди й вуса і кажуть: "Ол райт!"
Комедія з ними, та й годі. Чоловіки голяться, а жінки носять парики на головах. І не тільки жінки — навіть дівчата носять чуже волосся з плоєними буклями, вони всі мають великі зуби, і такі вони бридкі, аж душу верне. Проте вони сміються з нас у вічі, показують на нас пальцями і верещать так, що соромно перед людьми. Двоє дівчат зупинили нас посеред вулиці і причепились до мого брата Елі, щоб він пішов у "барбершап". Спочатку ми не зрозуміли, що це означає. Тепер ми вже знаємо: піти у барбершап — означає піти до голярні постригтись та поголитись. Чудні істоти! Самі вони задрипані по шию, жеруть посеред вулиці смажену рибу, яка смердить за версту, і не люблять волосся. П'яниці тут теж неабиякі, але вони не валяються на вулиці. їм не дозволяють.
— Непогана країна,— каже Бруха,— та хай би вона Згоріла.
— Яка тобі користь буде, коли вона згорить?
Так запитує у неї мій брат Еля і дістає від неї прочухана. Бруха коли схоче, то може. Часом трапляється, що вона мовчить, слова ні до кого не вимовить, а часом вибухає цілим потоком слів — тоді або затуляй вуха ватою, або тікай світ за очі. Я вам передаю її мову слово в слово:
— Чого ти заступаєшся за оцей благословенний Лондон з чорним небом, з голеними пиками, з гарним Уайтче-пелем, із смаженою рибою, старими дівками з закрученими буклями і в задрипаних спідницях, з жебраками, що п'ють джінджер-пиво, з кондукторами, що наказують свистіти, з євреями, які справляють поминки і жаліють тобі ковток води? Таке місто обов'язково мусить згоріти!
Так вимовляє Бруха одним духом і закінчує, склавши руки:
— Щоб ти, Лондоне, згорів!
Владико небесний! Коли вже ми будемо в Америці???
Частина друга
В АМЕРИЦІ
І. ПОЗДОРОВТЕ НАС, МИ ВЖЕ В АМЕРИЦІ!
1
Нас слід поздоровити,— ми вже в Америці. Себто кажуть, що ми в Америці. Америки ми ще не бачили, бо ми поки що у Кестл-Гартл, тобто це колись так звалося. Тепер це вже більше не Кестл-Гартл, а Еліс-Айленд. Чому Еліс-Айленд?
— Тому що цей шматок землі належав якомусь Елі, що був дурний аж до стелі.
Так каже наш товариш Пиня за своїм звичаєм у риму. Пиня страшенно гнівається на Еліс-Айленд. Чому тут затримують бідних емігрантів, а багатих пускають одразу, гільки-но прибуває пароплав? Це личило б, каже він, тільки цареві Миколі, а не такій вільній країні, як Америка. Тут усі повинні бути рівні. Ніяких бідарів, ніяких багатіїв. І він починає сипати: "Колумбус, Шекспір, Бокль, цивілізація..."
Пиня має намір написати про них вірш і утерти їм носа, щоб до нових віників пам'ятали. Але в нього немає чорнила, пера і ані клаптика паперу. Мій брат Еля каже, що коли Пині не подобається ця країна, він має можливість поїхати назад. Ви ж, мабуть, пам'ятаєте, що Пиня і Еля рідко коли бувають одностайними. Що каже один, другий твердить навпаки. "Літо і зима" — називає їх моя братова Бруха і дістає гостру відсіч від свого чоловіка Елі. Він обзиває її "коровою", "безтямною козою" та подібними до цього іменами, які не варто повторювати. Втручається мама і каже своїй невістці, що коли кішки б'ються, людині небезпечно встрявати, бо може бути подряпаною.
2
Що ми робимо в Еліс-Айленд? Чекаємо, поки з міста прийде хто-небудь із знайомих та родичів і нас випишуть. Хоч писали і переписували нас уже багато разів. Нас записували і переписували, коли ми вступали на пароплав, і на самому пароплаві, та й тепер, коли зійшли з пароплава. І щоразу ті ж самі дотепні запитання: хто ми? звідки їдемо? кого маємо в Америці?
Ми їм розповідаємо, що був такий кантор Пейся. Він помер, залишив вдову — це мама. А в неї син, і зветься він Еля. Він має дружину, яка зветься Бруха. Ще він має товариша, який зветься Пиня, а в того є жінка — що зветься Тайбл. А я мізиник — і звуся Мотл. А це мій товариш — і зветься він Мендл. А що він великий на зріст, Бруха дала йому прізвисько Лошак.
Кого ми маємо в Америці? Вся Америка — наші знайомі і всі євреї тут наші друзі. Передусім — палітурник Мойше і його дружина товста Песя, наша сусідка з цілою галайстрою дітей. Кожен з них має своє ім'я і своє прізвисько. І ми перелічуємо їх по пальцях: Пиня-Колода, Велв-Кіт, Мендл-Чорногуз, Хаїм-Лемішка, Файтл-Пете-леле і Гершл з ґулею на лобі, якого прозвали Вашті...