Рой пильно глянув на мене, засміявся невідомо чого і, наче забувши про лисицю, вмостився поруч зі мною на пригрітому сонцем схилі.
— Скільки тобі років, хлопче? — запитав він.
— Дванадцять сповнилось, — відповів я, готовий до нового вибуху його люті.
— Дванадцять, — повільно повторив він. — А знаєш, скільки було мені, коли я втратив свій "Ренг-Денг", втратив свій корабель, втратив усе і нічого не зміг собі повернути?
Я не знав, та й не цікаво мені було.
— П'ятдесят два, — сказав він. — П'ятдесят два.
Я не міг збагнути, про що він говорить, що він таке втратив і ніколи не міг повернути. Сам я відчував тільки одне, що я знов спокійний і щасливий, хоч і не розумів чому.
Я знав тепер, що помилявся, коли вважав, що, убивши лисицю, розв'яжу загадку життя, яка мучила мене після історії з тріскою. Життя — це життя, і тому, що лисиця була надто жива, я не міг у неї вистрелити. Не в рибі справа й не в лисиці, не в Томі Вудлі і не в міських хлопчаках; і хоч, щоб усвідомити таке, я пощадив одне життя, це не завадило мені вбити п'ять чи шість кролів, коли ми поверталися додому.
Так, життя — це життя; але я подолав його.
Переклад В. Гнатовського