— А що ти, злодію, спиш?
— Дрімаю.
Прийшов, подивився на мене та й пішов на свою колоду.
IX
"Тепер час!" — подумав я собі і послинив сковану руку, щоби тим легше з неї сховзлося залізо. Як попер, так воно й сховзлося, хоть аж кості в долоні захрустіли. Ну, слава тобі господи, що рука вільна! Борзенько я обкрутив перевеслами путо і прив’язав його до ноги, а поверх натягнув штанку. А тепер коби на банти! Озирнувся: присяжний дрімає під шопою, стара пряде. Добре! Легенько-легенько я виповз із-під кожуха, але так, щоб він лежав так само і щоби здалека могло видаватися, що я лежу на місці. А скоро з-під кожуха, я шусть у кут, де мене вже з-під шопи не було видно, а там горі стіною по дилинню на платов. Тяжко було, але страх додав сили, — видряпався я! Ну, а скоро вже на платов, так зараз я за крокву вчепився і, держачися крокви, по латах, мов по сходах, звішений усім тілом горілиць над током, доліз аж до бантини. Скоро там я переліз на жито, в діру, та до стріхи. Раз-два, випоров зо стріхи кілька китиць, зубами кусаючи ув’язки, і тим отвором протисся надвір. Боже, яким милим видався мені світ, коли отак, збитий, змучений, дрижачи, я висунув голову зо стріхи, мов щур із муки. Далі, далі! Долі стріхою, та в сад, та долі садом над ріку!.. Ріка не широка, але глибока, спокійна. Нема коли гадати — гайда у воду! А за водою лука, далі лозові корчі, вільшина, а далі, далі широчезні луги, засіяні копицями сіна, мов звіздами.
Бовтнувся я в ріку, як стояв, і так мене та вода освіжила, що я духом став на другім березі, перебіг через луку та шусть у лози. Ту я пан! Хто мене ту знайде!
Аж ту я позволив собі відітхнути. Слухаю — ого, в селі крик, гомін, гвалт! По саду бігають, шукають, радяться. "Еге, — гадаю собі, — шукайте тепер вітра в полі!"
Шмигнув я лозами та в луги. Де були при сіні люди, там я їх виминав, ховаючись поза копиці. Луги в тих сторонах тягнуться довго-довго понад ріку. До кількох панів належать. Декуди копиці, декуди вже стирти або стоги, — то там пусто зовсім.
Вечоріло. Я страшно змучений, пити хочеся, болить усе тіло. Конче треба десь випочити. Вишукав я великий стіг на горбку над самою рікою. Стіг був уже давно вивершений, накритий околотом і переперезаний навхрест лозовим пруттям. То я по пруттю видряпався аж під вершок, вибрав там під самим вершком у сіні таку нору, щоб зовсім закрила чоловіка, а тото сіно вибране попідпихав долом попід пруття. Тоді до води! Розібрався зовсім, виполоскав шмаття від крові, обмився сам. Якби ви були тоді виділи моє тіло — ціле синє, як боз, а червоних рубців стілько, що в клубку хрестів…
Вимочився я так у воді добре, поки на березі моє шмаття не висохло, а відтак забрався в своє логовище. Високо геть, аби мене ніхто не намацав із землі, а при тім так, що моя голова заслонена стоговою шапкою, а мені з моєї криївки видно далеко-далеко все, як на долоні. Але недовго я дивився кругом. Пусто, ні живої душі. Як засну по тих пригодах, то, кажу вам, дві доби я не вилазив зі своєї нори. То раз я чувся таким слабим, що ніби ні рукою не ворухну, ні ногою, і вже самовільно ждав смерті, — то знов нова якась сила вступала в мене, і я починав знов розгадувати, що ту діяти далі.
X
Що ж далі? Перележав я так дві доби, не рушаючись, а довше годі було. Голод, спрага. Розгадав я собі, як і що, дочекав вечора, та й далі з криївки, і, розумієся, до того самого села! Там у мене знайомий був, я до нього. Попоїв, покріпився, та й ще таки тої самої ночі ми пішли до того самого хлопа до комори. Ну, але вже ми його обчистили, що, певно, не пожалувався на нас! Я такий був на нього недобрий, що, не можучи взяти двох кожухів, порізав їх на шкамаття.
Що вже я відтак не раз перевідувався сторонськими людьми: а що там мій газда поробляє? Сміялися. Кажуть, що зразу на стару був напав, трохи не забив, що нібито вона випустила злодія. А як його обчистили до дрібки, то притих. Усе — кажуть — боїться, щоб його не підпалили.
— Дурний, дурний! — кажу я. — Перекажіть йому, що нехай не боїться. Я не такий дурень, як він, щоб я крав і зараз штемп* по собі лишав. За підпалення кара велика, а пожитку мені нема. Ви йому кажіть, нехай він тілько знов комору набиває всяким добром, то вже я колись знов по старій знайомості йому пригадаюся!
Львів, у лютім 1881 р.
____________________
* В злодійськім жаргоні — хлопець, злодій.
* Портмоне з кишенів витягають, т[о] є[сть] крадуть.
* Поліціянти.
* Вартівня поліційна.
* Вдарять.
* Злодійська.
* У злодійскім жаргоні слід, знак, зрада.