щоб терзав такого ж брата,
як і він, братам на жах!..
О, не всидиш ти, проклятий,
та на римських на мечах!"
Так кричав народ, і громом
брами ковані гули...
Мов огонь, над Анни домом
співи й вигуки цвіли...
І от спинилися усі —
од діда до маляти...
Сіяло все, немов в росі...
І людям промовляти
почав Христос: "Братове!
Не мир на землю я приніс,
де пан раба, як вовк той, гриз
гризе і гризти буде...
А меч! Той меч не із заліз,
а із любові, люде.
Він є в нас в кожного в груді,
він із любові й гніву.
Залізом стане він тоді,
коли нам стане ясно,
що тільки в вільному труді
ми зможем світ прекрасний
здобуть! А труд од ланцюгів
ми звільнимо у битві.
Йому ви шліть молитви спів,
а другої молитви
не знаю я. Сплетіть водно
серця, і думи, й руки,
і стане світ, як знамено,
без сліз, і крові, й муки,
без злих кайданів, без нужди
що йде між вас марою.
Свої гуртуючи ряди,
готуйтеся до бою!
Вперед з огнем святих ідей
на бою дальні звуки!
Самаритянину — єврей
подай братерську руку!
Вам Рим — вампір, але і там,
у цім проклятім Римі,
такі ж, як ми, і руки нам
вони простерли... В димі
важких робіт вони той Рим
на скровленій на виї
тримають. Браття! Руки їм
ми подамо! Хай змії
сичать і золотом нехай
купують сталь булата.
О Палестино, бідний край,
тебе і всіх, хто з нами, знай,
ми звільнимо від ката!"
Так промовляв Христос юрбі...
О слів безсмертних чудо!
Пониклі голови в журбі
звелись над кривди брудом.
"Осанна! — грянуло. — Веди!"
Знялись грозово руки...
А вдалині — сади...
Голгофа... Сурми звуки
заграли грізно... Мідний крок
загупав ковано... Мечі
знялися над народом...
І фарисеї, як сичі,
завили: "Смерть забродам!
Ісусу смерть!" Але народ
під грізним тиском зброї,
мов океан алмаз між вод,
сховав од злих героя...
Тихо в Ієрусалимі,
лиш на площі кров... Кричить
чорно, пля[ма]ми!.. Незримі
тіні вбитих ходять... Мідь
грає гулко... Дзвонить крок,
крок легіонерів.
Скорбно блимає зірок —
сяйво у етері.
VII
Хто це на паперті храму
руки ламає бліді?
Хилиться, наче з нестями,
щоки в сльозах молоді..
Чорнії коси, як змії,
скорбно затислі вуста.
Це Магдалина-Марія,
що полюбила Христа.
Пружні здіймаються груди,
рвуться в небесні краї...
А біля юнки — Іуда,
давній коханець її.
"Забудь, забудь його, Маріє!
Я так, я так тебе люблю!..
О, підійми чудесні вії
й на мене глянь, тебе молю!
Твої квітками я дороги
встелю і злотом, о, дивись!.."
Вона ж не дивиться на нього
і мов летить уся увись...
Увись... Над нею сині очі,
що осіяли небо все...
"Ісус!.. Ісус!.." — вона шепоче
й, закинувши в сльозах лице,
немов летить. До ніг Іуда
їй притуливсь. Вона ж його
не любить і любить не буде...
В її душі святий вогонь
кохання вічного палає...
Шепоче тьма: "Забудь його!"
"Люблю... Люблю..." І тьма ридає.
"Хто ж ти, Маріє?" —
Питає Христос.
"Я? Я —повія..."
Жалами ос
слово Ісусу
в серце вп'ялось...
"Що ж ти, повіє,
хочеш од мене?.."
Стукає серце
Ісуса шалено.
"Знаю тебе я...
Знаю... Ти та,
що прилітала
колись... Висота
сурмами грала.
І з Авелем — ти..."
Тьма заридала:
"О Йсусе, прости!
Бог мене грубо
дурив, все дурив...
Рвав мені губи,
і янголів спів
крик мій глушив...
Авель?! Його я
не хочу й знать,
як не хотіла.
Він чорний, мов тать...
Крила! Де крила?
Летім в голубе!
Знай, я любила
й люблю лиш тебе".
Подивилась так ніжно й ласкаво
і Христос похилився до трав.
Зашуміли і стихнули трави...
І од щастя Христос заридав...
Марія
Так що ж? Летім?
Христос
О ні, кохана,
я мушу вмерти за любов,
щоб в ній воскреснуть осіянно
в серцях людей, щоб не схолов
її вогонь, щоб покоління
його несли усі вперед...
І так спахнули очі сині
й Марії серце, як стилет,
огнем незносної любові
вони проткнулись назавжди...
Зоря простерла пурпурові
на Гефсиманськії сади
печальні руки... Груди в груди
вони стояли... О любов!
І що для неї тьма Ваала...
І ледве кров не розірвала
Марії серце... Щастя кров...
Дощ... Гроза вирує...
Що їм до тривог!..
А вгорі лютує
молніями Бог.
Бог
Ти забрав Марію?!
Стережись!
Хмари — Бога вії,
а із них все блись!..
Блись та блись!.. О серце,
скільки щастя в нім!..
І Христос сміється,
і Марія — з ним...
IX
В кущах гасав Іуда.
Його жалка мета —
побачити, що буде
в Марії і Христа.
Він стежив їх так часто,
але, сліпий дивак,
їх огненного щастя
не зміг уздріть ніяк.
Він біг, він біг, нетяга,
од дум ревнивих блід,
і молнії-зигзаги
наводили на слід.
Ось тут іще зітхала
од них в росі трава,
як музика, звучали
закоханих слова...
В душі Іуди — грози,
огонь гуде в крові...
Чи роси це, чи сльози
Марії на траві?
А ось її хустина,
вся мокра... Од роси?
О ні!.. І вепром лине
Іуда... "О, спаси
мене від божевілля!
Холоне в жилах кров!"
Та марні всі зусилля...
Не вернеться любов...
А Бог із неба грима:
"Верни її! Верни!"
Та сила незборима
в любові!.. Зла сини,
сини усього злого,
що в небі й на землі...
Ведуть вас в тьму дороги,
потвори зради злі!..
І всі ви, як і Юда,
чи Авель, чи Датан,
в огні Страшного суду
загинете від ран,
полинете в безодні
з небесних верховин...
Ви чуєте — й сьогодні
погребний кари дзвін...