Пішов я до тата. Приходжу у двір, роздивляюся. Всюди гарненько і чисто. Він порався коло плуга під остріжком. Приступаю і хочу поцілувати йому руку. Він як мене пізнав, то начеб свій смертельний гріх побачив. Почервонів мов буряк, шарпнув руку та як крикне: "Марш! Не смій мені порога переступити!"
Я страшно налякався, аж задерев’янів, що не міг з місця зрушити. А він верещить: марш та й марш! А бачу, що боїться до мене, дітвака, приступити. А далі свиснув на собаку і затравив мене. Аж тоді я отямився і став тікати. Собака схопив мене за ногу та боляче вкусив. Я впав на землю. А він, нелюд, прикликав наймита і наказав мене перекинути через пліт. Та наймит мав більше серця, як він. Усе село знало, чий я син. Наймит узяв мене обережно на руки і переніс за перелаз на вулицю та й каже: "Не приходь сюди більше, небоже, бо він може тебе вбити".
Я прийшов додому заплаканий, з собачою раною на нозі, а ще з більшою в серці на рідного батька. Мама підвелася з постелі. Я їй усе розповів. Я дуже жалкував, що її не послухав...
— Побий його, господи! Свою дитину собакою затравив...
З того часу настала в мені велика переміна. Досі я зносив усе терпеливо. Мені здавалося, що так мусить бути, щоб багачі над нами панували, а ми повинні їм покірно служити аж до смерті. Тепер моя душа збунтувалася. Треба себе боронити, а коли ніде нам права шукати, так зробімо самі собі право. Лише я не вирішив ще, як це зробити.
Моя нога загоїлася, і я пішов пасти корів. Одного разу дивлюся: йде мій батько вулицею. Я хотів його обминути і відскочив набік, за плотом сховався, поки не пройде. Та в тій хвилі хтось кинув на нього грудкою землі. А він прямо до мене. Я навтікача. Він розлютився і став за мною гнатись, поки мене не впіймав. Ах, бив мене, бив! "Ти,— каже,— будеш за мною камінням кидати?" Я не міг слова промовити, так налякався. Вибив мене, викулакував і кинув у бур’ян. Я ледве підвівся, ледве зайшов до хати. Мамі я нічого й не говорив, бо й так вона мені нічого не поможе, а лише журитися буде та плакати.
Я сам собі поможу. Я надумав батька підпалити. З побоїв я вилизався незадовго. Моя думка вертілася мені в голові. Я лиш вагався, щоб на тім інші невинні люди не потерпіли. Треба виждати такої днини, як не буде вітру. Я бачив раз пожар у селі, і люди говорили: велике щастя, що не було вітру. Та ще треба підождати до осені, коли хліб з поля звезе, хай би цілком пішов з димом та в людей шматок хліба жебрав. Як палити, то палити.
З того часу я тікав від людей мов дикий. Мені здавалося, хто на мене погляне, то відгадає мою думку і мене зрадить. Але при тім я нічим не видав себе і робив свою роботу як завжди.
Прийшла осінь, і я вижидав такої темної, спокійної, без вітру, ночі. І діждався. Надворі було темно і тихо. Тепер пора. Я знав, що мене вб’ють, як при тому піймають, та я не боявся, лише мами було мені жаль. Того вечора я весь час пересидів біля мами. Я тулився до неї, обнімав, а вона гладила мене по голівці та пестила. Серце мені говорило, що це востаннє...
Мені зробилося невимовно жаль, і я став вагатися. Вже хотів мамі признатися у своєму замислі. Та ні! Мама певно мене не пустила б, а я мусив так зробити. Перед моїми очима пересувалися всі злидні і зневаги та кривди. Я бачив, як мою книжку багацькі діти дерли, я бачив, як мою маму клали на лаву та били... Все, все! А те все через того батька-багача, бо коли б він її до того не привів, того всього не було б.
— Йди вже, дитино, спати,— каже мама і поцілувала мене сердечно в голову. То був останній поцілунок на моїй голові...
Припонь став і важко задумався. Я помітив знову сльозу на його обличчі. Відтак він махнув рукою і говорив далі:
— Думаєте, що мене тоді моє сумління остерігало, щоб цього не робити? Ні, мене перло до того, на що я рішився. Я мусив зробити собі сам право, коли у людей не міг його знайти. Навіть тепер я за тим не жалкую.
Як уже всі позасинали, я зліз потихеньку з моєї лежанки і вийшов з хати. Знаєте, пане, коли я пізніше вибирався красти, то не раз у мене серце билося з тривоги. А тоді я йшов як до буденної роботи. Йшов запалити батька, бо на ньому треба було мені помститися в першу чергу.
Пішов я городами, поки не закрався під батькову стодолу. У мене було клоччя і сірники. Я чиркнув, підпалив клоччя і встромив під стріху та чекав, поки не розгориться. Того було мені мало, і я підпалив так само у другому місці. Пішов би ще й під хату та під стайню, але боявся собаки. Потім я вскочив у бур’ян і пішов нишком попід плоти, городами, став серед села під вербою і дивлюся. Горить гарно. Полум’я йде вгору, мов свічка. Вже вогонь і на хату перекинувся, поки люди посхоплювалися. Настав рейвах. Вартові вдарили у дзвони, а я собі нічого. Стою під вербою і дивлюся, бо мене ніхто не бачить. Стояв я так з годину, потім вуличками закрався до хати, де всі спали і дзвонів не чули, отворив потихеньку двері, заліз на лежанку й заснув.
Аж тут над ранком чую перед хатою крик. Я прокинувся і вдразу пригадав собі, що то, прийшли до мене. Дивлюся, стоїть гурт людей, а з ними шандар. Усі кричать: "Давайте його сюди, того клятого бойчука, ми їм тут зробимо празник". Я знав, що мене вб’ють, але від того не було мені лячно, я боявся лише, щоб моєї мами не чіпали.
Шандар узяв мене за руку.
— Ти підпалив? — питає.
Я міг не признатися, бо мене ніхто не бачив. Та я подумав собі так: хай мій тато знає, що то я підпалив за мою кривду.
— Я,— кажу.
— Хто тебе до того намовив?
— Ніхто не намовив, хіба моя кривда. Він мені батьком, а він мене травив собакою і без причини бив.
— Може, тебе до того мама намовила?
— Мама? Коли б я був мамі це сказав, була б мене певно не пустила. Вона мені все наказувала, щоб я нікому не перечив, бо я бідний, а вони всі багаті.
Мені дивно стало, як можуть люди мою маму у цьому підозрювати.
Люди кинулися на мене, та шандар мене не дав.
— Ні, панове,— каже,— йому не мусить волос з голови впасти: я його до суду поведу.
І повів мене, і я не мав змоги з мамою попрощатися, бо її тоді не було дома. Виходимо за село. Так гарно сонце зійшло, небо таке погідне, ні однієї хмаринки. Павутиння стелиться по стерні білими пасмами, мов пряжа. Люди женуть товар пасти і придивляються до мене. Мені так весело на серці. Я й забув, куди мене ведуть.