А якось на шостий чи сьомий день прискочив до річки на велосипеді хлопчина, Ванько, синок Дарчиної сестри. Взимку Ванько ходив до школи, а влітку підробляв у колгоспі — бігав кур'єром з ранку до вечора. Ванько поздоровкався захекано, видно, крутив швидко.
— Хух! Насилу знайшов нас, дя!
Степан саме куховарив у вихідному своєму капелюсі, бо сонце припікало в лисину. Коли забачив Валька, у грудях солодко щемнуло: "Прислала кликати..." — і спитав, устаючи назустріч племінникові:
— Що, Ванько, дядька шукати потурили?
— Угу,— труснув чубчиком Ванько і усміхнувся до дядька.— Казали, дя, голова, щоб ви йшли вже, бо гараж, кажуть, пора перекривати: залізо нове привезли.
Степан насупив брови.
— А більш ніхто нічого не казав?
— Ні, дя...
Степан одвернувся до річки і довго дивився туди. Потім, не обертаючись до Ванька, сказав:
— Передай голові, що не прийду.
— Чого, дя?
— Того, що... раз вони зі мною так, то і я з ними так.
— Хто, дя? — не зрозумів Ванько.
— Усі вкупі. Я їм там тільки для роботи й нужен... був. Тепер хай оті приїжджі вкривають.
Ванько знизав плечима, постояв ще трохи, зітхнув невміло, по-дитячому, і поїхав.
Увечері Степан і рибалка знову сиділи біля вогнища. Степан мовчки дивився на вогонь. Дивився й думав:
"Помагальщики, секрремент!.. "
Цим словом він лаявся завжди, вголос і нишком.
А вночі він обережним кашликом розбудив рибалку, подякував йому за хліб-сіль та притулок і пішов у село.
Було дуже поночі, хмари позасмолювали усі до одної зорі в небі, дерева в лісі злилися в чорне, тільки подушка біліла у Степана під пахвою.
"Укрию гараж,— думав Степан, придивляючись до тьмяної смужечки стежки під ногами,— це карбованців п'ятсот, не менше. Куплю якусь хавіру, хоч дохлу... Хе! Отак: своя хата як дзвін стоїть, а ти, Степане, тиняйся глупої ночі лісом, як бездомний пес!.. " — І його раптом так ошелешила ця думка про себе як про бездомного пса, що він зупинився, гехнув Дарчиними чобітьми об землю і вилаявся вголос:
— От же ж гадюка!
Тоді навпомацки познаходив чоботи, затис під пахвою і рушив далі.
Він досипав ніч у колгоспній плотні на верстаку, поклавши під голову чоботи, а поверх них подушку.
Невдовзі Степан і Дарка ділилися.
Власне, ділився не Степан — він навіть не подумав про це й разу,— а Дарка. Якось покликали Степана від гаража, де він кроїв залізо, у сільраду. В кабінеті голови сиділи сам голова, худий, високий, приїжджий з Донбасу чоловік— щось таке було в нього зі здоров'ям, що лікарі нараяли йому жити в селі,— і Дарка. Голова усміхнувся до Степана, дещо офіційно потиснув йому червону від іржі руку. Дарка дивилася у вікно.
— Радчич Степан Силович? — спитав голова і заглянув у якийсь папірець. І ще раз усміхнувся, простіше.— Я, самі розумієте, не всіх людей у селі ще знаю.
— Так точно,— сказав Степан.— А що?
— Тут, бачте...— голова подивився на Дарку, затим на Степана,— ваша дружина наполягає, щоб розділитися з вами, себто поділити спільне майно і розійтися...— Голова помовчав.— До речі, ви розписані?
— Були колись розписані, та розписку загубили,— криво посміхнувся Степан. І спитав у Дарки, так само криво посміхаючись: — Чого це тобі так приспічило ділитися? — Всередині йому — у
грудях, у животі — все здригалося, наче він перемерз.— Боїшся, що твоїх отих од нашого з тобою хліба гикавка нападе?
— І тобі одгикнеться, брешеш,— кинула Дарка через плече й ще крутіше одвернулася до вікна. Вона була в новій кофті строкатій, зап'ята святковою квітчастою хусткою, низько, і через щоку, мовби в неї боліла вся голова — страдницьки, печально, по-вдовиному зап'ята.
Степан це помітив, крутнув головою, аж у горлі йому щось писнуло: "Ну й проява ж!.. "
... — знатимеш, як руки простягати на живу людину, навік запам'ятаєш.
— Товариші! — голова легенько постукав пальцем по краєчку стола.— Ви ж у сільській раді, а не... посеред вигону. Прошу до порядку.
Дарка повернулася до нього на стільці і вистогнала так болісно-щиро, що Степана ніби струмом по душі лясонуло: — Та не було ж нічого такого, товаришу голова! Нічогісінько ж не було, Ну йшла з чоловіком разом з роботи, з поля, лісосмугою йшли... Що ж тут такого? А він зразу на тобі — з ревнощами своїми та з кулаками. Хіба ж так можна жити в одній хаті, подумайте?
Степан похапливо дістав біломорину, креснув сірником раз, удруге, втретє — переломив і сидів так, жував неприкурену цигарку. Чого-чого, а такого вихиляса він не ждав. Йому навіть привиділося на якусь мить, що от ідуть лісосмугою якийсь чолов'яга і Дарка, просто йдуть, і все.
"Тьху! Чи здурів уже?.. "
— А хто цей чоловік, якщо не секрет? — спитав у Дарки голова.— Як його звати, прізвище? Може, ми його викличемо, з'ясуємо все та й житимете собі, як і раніше?
Дарка знову одвернулася до вікна.
— Хіба ж я знаю, як його там... Та й поїхав він уже. Голова кахикнув у кулак.
А Дарка швидко додала:
— Нужен він мені...
Степан зіжмакав у пальцях цигарку і підвівся.
— То що будемо робити? — спитав голова. Він дивився лише на Степана і питав лише в нього.
— Пішов я,— сказав Степан.— Хай що хоче, те й робить. Однаково вже... с-секремент!
— Що? — здивувався голова.
— Слово таке.— І Степан вийшов.
Другого дня голова з двома свідками ділили Степанове й Дарчине добро. А Степан сидів на гаражі, клепав шви. В обід його покликали, щоб ішов додому. Те "додому" боляче різнуло. Він і досі жив у плотні. Приходив туди пізно ввечері, засинав на верстаку, підмостивши під боки стружок, уставав рано, вдосвіта, ховав у бур'янах за плотнею подушку й чоботи і йшов робити заготовки на день.
Степан прийшов до недавньої ще своєї хати, сів на ґанку, на нижню сходинку, дивився через луки на далекий ліс, який бачив звідси щодня уже тридцять років, і слухав чужий гомін у світлиці крізь прочинені двері.
— Той кустюм купувала йому я,— чути було Дарчин голос.— Ще отам після війни, як ніде нічого не було.
— І оце він і досі новий? — здивовано запитав хтось із свідків. (Степан упізнав по голосу молодесеньку депутатку сільської ради Маню Скорик).
— А куди б він його надівав — на роботу? Він у свята воєнне своє носив.
— То як його записувати — вам чи йому?