Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.
— Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував12, гірше, як темний ворог. А я, видите, не позбитку-вав. Я лишень прогорнув з-перед очей сьогодні, і завтра, і рік, і другий і подивився на мої діти, що вони там діють? А що я уздрів, те й сказав! Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві...
По хвилі:
— Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й пішки б з ними туди йшов, аби їх занести далеко від цього поругання. Я би ті моря берегами обходив...
Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, швидко повставали і пішли.
II
Рано.
Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта, і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссі спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.
— Семенку, ти вже наївся?
— Вже,— відповів шестилітній хлопець.
— То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.
— Уступіться, бо через вас я не можу замітати. Мама звелася і поволіклася на постіль.
— Семенку, а тепер гарно вмийся, і Катруся, і Марія най вмиються, і побіжи в збанок води начерпнути, але не впадь у керницю, не схиляйся дуже...
— Семенку, піди та нарви огірків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я бачу, що буду слаба, та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай огірчиння, але рви біля самого огудиння...
— Семенку, здійми з грядок13 сорочки, щоб я полатала, бо ходите чорні, як ворони.
Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз гримав на молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лишень їсти.
— Вони ще малі, Семенку, як виростуть, та й будуть тобі сорочки прати.
— Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.
— Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
— А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.
— І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивили.
— Я мушу татову палицю брати, аби від псів обганятися.
— А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч батьків капелюх.
— Той капелюх лише на очі паде, що не видко дороги.
— Вимий збанок та й сип борщу.
— Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.
— Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали...
III
Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.
Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
— Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок...
Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.
— Я змалюю собі велике колесо із шпицями. Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.
До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ї пса, і аж тоді швиденько перебігав. З одного подвір'я вибіг'пес і пустився за ним. Семенко співорив14, заверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько зіщулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.
— На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломить за той штраф.
Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав створену морду, і він собі рот створив.
— А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?
І якась жінка гупнула його в шию.
— А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!
— А ти чий, такий чемний?
— Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б'єте...
— Ой, як я тебе била... Куди ж ти несеш обід?
— Татові несу на лан, коло ставу.
— Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід. Пішли разом.
— А хто обід варив?
— Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.
— Та не слаба мама?
— Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них роблю...
— Ото, ти робітник!
— Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш15 знаю цілий...
Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима та замовк.
За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і заманював іти за собою.
IV
Три дні опісля.
Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска із зеленими накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.
— Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.
— Семенку, не переломи дитини.
— Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-деної води і булки їсти. Марія така чемна, що вона тоту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відібрав! їстимете?
— Не хочу.
— Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати...
Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.
— Тато рано в хоромах16 також плакали, так головою до одвірка лупили! Заплакані взяли косу та й пішли. Взяв дитину й вийшов...
— Семенку, аби ти не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.