Промовляє звір до звіра.
Хто підслуха мову їх,
Хто у лісі найде квітку —
Найде скарбів цілий міх.
А пісні все далі ллються,
Вже поблідли і зірки,
А ще огнища палають
І мережаться танки.
На кийки стоять схилившись
Бородаті віщуни
І розказують, що буде
І з якої сторони.
Роздають недужим зілля,
Щось шепочуть і плюють…
Сих водою напувають,
Тим камінчики дають.
І здається, з лісу вийшов
На узлісся сідловик.
Став, заслухавсь, задивився…
Стрепенувсь і знову зник.
І здається, щойно бігли
Тут русалки польові
І розсипали зі сміхом
Самоцвіти по траві.
Але схід зайнявся сонцем,
Хмари в золоті, в огні…
І самотньо одцвітають
Зблідлі ватри вдалині.
ПОЧАТКИ КИЄВА
Над Дніпром широким, вільним,
Де луги й степи цвіли,
Наші прадіди поляни
Оселились і жили.
Хлібороб робив у полі,
Пас пастух корів, овець,
З луком, з стрілами гнучкими
По лісах ходив ловець.
Пишно квітла Україна,
Повна всякого добра.
Як в раю, жили поляни
Понад хвилями Дніпра.
Все своє вони любили,
Шанували і чуже,
Хай, мовляв, Перун і Волос
Всіх від лиха стереже.
А коли сусід лінивий
Заздрив силі багача,
Вміли наші показати
Обосічного меча.
І віки нога ворожа
Не ступала на наш лан.
Всі сусіди шанували
І боялися полян.
…Де стоїть тепер наш Київ,
Там була сама гора,
Жив там першим Кий з Хоривом,
Щек та Лебідь — їх сестра.
Над самим Дніпром на горах,
Огороджений з боків
Ровом, мурами, валами,
Київ виріс і розцвів.
На сторожі коло його,
Наче батько, став Дніпро,
Наче батько сину, ніс він
З півдня й півночі добро.
І здавалось, Україна
Буде квітнути віки,
І здавалось, всі народи
Їй сплітатимуть вінки.
НОВГОРОДЦІ
Біля озера Ільменя
Став Великий Новгород,
Збудував його слов’янський
З фінським змішаний народ.
Не було ладу у його,
Вічно рід ішов на рід,
Вічно плем’я йшло на плем’я,
На сусіда йшов сусід.
В держава занепала,
І народ ладу схотів,
І на північ, на варягів,
Він послав своїх послів.
"Дайте нам якогось князя,
Дайте нам володаря!
Є всього у нас багато,
Але все і гине зря.
Хай він зробить в нас порядок
Дайте!" — плакали посли…
Усміхнулися варяги
І їм Рурика дали.
І могучою рукою
Рюрик землі об’єднав,
Дав народу лад і спокій
І до праці всіх позвав.
АСКОЛЬД І ДІР
Славна в Рюрика дружина,
Всім далась вона взнаки,
А Аскольд і Дір — найперші,
Найславніші вояки.
Нудно їм сидіти вдома
Без походів, без боїв,
І вони прохають князя,
Щоб на волю їх пустив.
Князь подумав і дозволив.
Попрощалися вони
І з такими ж вояками
Посідали на човни.
І по Волхову угору
І невідомий край летять.
Мов орлів широкі крила,
Їхні весла лопотять.
Приплили до краю Волхов,
Далі витягли човни
І в лісах шляхів шукають
До чужої сторони.
Бачать — річка. Довго нею
Геть на полудень плили,
Аж угледіли на горах
Місто, вежі і вали.
Приплили, на беріг вийшли
І питають у полян,
Хто живе у цьому місті,
Хто тепер у ньому пан?
"Тут колись жили, та вмерли
Кий, Хорив та Щек, брати.
А тепер ми під хозаром, —
Животій та дань плати".
"Не журіться!" — Дір промовив.
"За мечі!" — Аскольд гукнув.
Кожний птахом стрепенувся,
Кожний гнівом спалахнув.
Налякалися хозари
І в степи біжать гуртом.
І дружина здобуває
Пишний Київ над Дніпром.
Стали вільними поляни…
Вихваляють вояків,
А Аскольда разом з Діром
Вибирають на князів.
ОЛЕГ
Раз до Діра і Аскольда
Прибігають вояки:
"По Дніпру пливуть на Київ
Чужоземні байдаки!"
Не скінчили ці казати —
Ще біжить один вояк:
"На човнах пливе на Київ,
Кажуть, Рюриків свояк!
Повні війська, повні зброї,
Ледве плинуть їх човни.
Чи не скликати нам віча?
Чи не ждати нам війни?"
"Залишіть! Пливе не ворог", —
Їм князі відповіли
І Олегові назустріч
З воєводами пішли.
"Чи з добром, чи з злом приходищ
Ти у наш гостинний двір?" —
Так, вітаючи Олега,
Запитав Аскольд і Дір.
І Олег похмуро, грізно
На питання відповів:
"Я прийшов з могучим військом,
Я вам Ігоря привів.
Не походите з князів ви,
Як же княжити змогли?
Нам лише належить влада
І по неї ми прийшли".
Так скінчив Олег промову
І на знак його руки
З човна Ігоря виносять
Чужоземні вояки.
А князів Аскольда й Діра
Піднімають на списах,
І Олег вступає в Київ
При побідних голосах.
І, коня свого спинивши,
Він говорить: "Вояки!
Хай же матір’ю нам стане
Славний Київ на віки!"
ПОХІД НА ЦАРГОРОД
Геть за морем українським,
Понад склом Босфорських вод
Дивні вежі і палати
Розкидає Царгород.
Наче вир, кипить, торгує
Крамом, зброєю, вином.
Вдень він вуликом здається,
А вночі — чудесним сном.
І з усіх країн до його
Ллється хвилями народ.
Наші теж торгові люди
Їздять в славний Царгород.
Та не любить грек чужинців
І тримає їх в руці.
"Хоч не їдь! Одурить, скривдить!" —
Наші скаржаться купці.
І Олег, на греків лютий
Став збиратися в поход:
Хоче він до України
Прилучати Царгород.
І укрили Чорне море
Українські байдаки,
Розгорнулися вітрила,
Заспівали вояки.
Простір! Воля! Грають хвилі,
Море диха, як живе,
Мов лютує, що з піснями
Легковажний хтось пливе.
Небезпека? Вітер? Буря?
Гнуться щогли кораблів?
О, хіба згорнути крила
Важко, довго для орлів?!
І гуртом за весла взятись,
Разом взятись і гребти…
Море, море! І в негоду
Любе сміливому ти!
Так три дні пливли по морю
Без турботи, без нудьги.
Ось і вежі Царгорода,
Ось і грецькі береги.