Безліч літ уже минуло,
Вже давно в землі хлоп'я.
І давно вже в серці нашім
Вмерло лицаря ім'я.
СМЕРТЬ СВЯТОСЛАВА
Святослав, розбивши греків,
Повертається з війни,
Тихо плинуть по Дунаю
Навантажені човни.
Ллється легко вільна пісня,
Молодецька, бойова…
Святослав і сам безжурно
Разом з лицарством співа.
Тільки Свенельд не співає
І сидить, як ніч, сумний,
Не голубить його пісня,
І не тішить день ясний.
Святославові говорить:
"Святославе, князю мій,
Повертайся ти на конях
По дорозі степовій.
Греки, певно, печенігам
Уже вістку подали,
Що Дніпром, через пороги,
Повертаються орли,
Що ти маєш мало війська,
Що човни твої з добром…
Славний князю Святославе,
Не вертайся ти Дніпром".
Похитавши головою,
Усміхнувся Святослав:
"Любий Свенельд, воєводо,
Я з дороги не звертав!
Що ж — поміряємось з ними,
Воєводо вірний мій,
Нам не вперше їх стрівати
На дорозі бойовій".
І старого воєводи
Не послухав Святослав,
І пісні ще веселіше
Перед лицарством співав.
Ллється пісня без упину,
На човнах пливе добро,
Переплите чорне море,
Вже синіє і Дніпро.
Швидше в грудях б’ється серце,
Швидше весла хвилі б’ють…
Рідна мати Україно,
Що сини твої везуть!
Осб біліють білим шумом
І пороги Дніпрові,
Мов цвітуть сади зелені
Або трави степові.
Нагло стріли полетіли,
Наче чорні блискавки…
"Печеніги, печеніги!!" —
Закричали вояки.
"Приставай, виходь на берег,
Міцно меч в руці тримай,
Не бери в полон лукавих:
Всіх на місці їх рубай!"
І почався бій кривавий,
Б’ються лицарі-борці…
А попереду вояцтва
Святослав з мечем в руці.
І з мечем в руці поліг він
Смертю лицаря в бою,
За народ, за Україну
Склав він голову свою.
Поруч з ним лягло немало
І відважних вояків…
Тільки дехто в рідний Київ
Повернутися зумів…
Так колись козаче серце
Не боялося біди…
Так колись за нас вмирали
Наші прадіди й діди.
ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ
Не жили в братерській згоді
Святославові сини:
Все змагалися за владу,
Все сварилися вони.
Ярополк убив Олега,
Володимир смерті ждав,
Та покликав він варягів,
Врятувавсь і князем став.
Де тепер розташувались
Холмщина, Галичина,
Там віддавна проживали
Українські племена.
Неспокійно їм жилося,
Дні проходили в боях,
Набігали на їх чехи,
Нападав на їх і лях.
Та найгіршими катами
Були орди-дикуни.
Як вони людей гнітили,
Як знущалися вони!
І поклявся Володимир,
Що він люто їм помстить,
Що дулібів і хорватів
Від недолі захистить.
Що прилучить до держави
Холмщину, Галичину,
Що збудує Україну
Вільну, дужу і міцну.
І воює Володимир,
І щастить йому війна,
І злились в одну родину
Українські племена.
КОЖУМ’ЯКА
Убивши князя Святослава.
Печеніги раз у раз
Йдуть ордою на Вкраїну,
Раз у раз грабують нас.
І тепер їх шатра сірі
Вкрили луг над Трубежем,
Печеніги знов з’явились
І погрожують мечем.
Наші ждуть. Але боїться
Печенізький хан іти,
Йому хочеться без бою
Перемоги досягти.
Є один вояк у його
Втроє дужчий за вола…
"Хай він б’ється", — хан хитрує
І до князя шле посла.
"Чи не викличем ми, князю,
Гніву праведних богів.
Коли річку почервоним
Кров’ю наших вояків?!
Краще ми розв’яжем сварку
Славним герцем двох борців:
Коли твій борець подужа,
Я скорюся без боїв".
Князь погодивсь, і звелів він
Найсильнішого знайти…
Та на герць ніхто в державі
Не зважається піти.
Засмутився Володимир…
Аж прийшов якийсь дідусь:
"Син побореться мій, князю,
І поборе, побожусь.
З ним колись ми посварились,
Пам’ятаю, як тепер,
М’яв він шкуру, так, повіриш,
Спересердя всю роздер".
Привели до князя хлопця:
Соромливий, мовчазний,
Невисокого і зросту,
Хоч доволі кремезний.
"Може, князю, хочеш знати,
Чи міцна моя рука,
Роздражніть на пробу жаром
Найсильнішого бика".
Роздражнили. Бик на хлопця,
Але той схопив за бік
І кавалок м’яса вирвав…
Бик упав і кров’ю стік.
"Добре!" — князь сказав до хлопця,
А військам своїм звелів,
Щоб озброїлись і ждали
Щохвилини ворогів.
Третій довгий день минає
І ідуть борці на бій,
Князь і хан собі гадають:
"Хто поборе — твій чи мій?!"
Печеніг угледів хлопця
І сміється: "От, дурне,
Подолати, побороти
Воно думає мене!!"
Не злякався Кожум’яка
І боротися почав.
Повертав борця і важив,
Потім, наче кожу, м’яв.
І нарешті, наче бочку,
Обхопив і кинув вмитью.
На землі без руху мертвий
Печеніг-борець лежить.
І на тім славетнім місці,
Де страшний борець упав,
На тім місці Володимир
Переяслав збудував.
БІЛГОРОДСЬКИЙ КИСІЛЬ
Войовничі печеніги
Знов збираються в поход,
Знов ідуть і облягають
Український Білгород.
Налякалися міщани:
"Ну, настав нам, видко, край:
Хліб останній доїдаєм, —
Хоч лягай і умирай".
Зажурились і підмоги
Вже не ждали нівідкіль,
Вже збиралися скоритись,
Аж іде старий Кисіль.
"Помагай Дажбог! Не плачте!
Дам пораду добру я…
Я — Кисіль! І я вам раджу
Наварити киселя.
Весь овес, усю пшеницю
Поваріть у казанах,
Скрізь розлийте по криницях,
Скрізь розставте у чанах".
Так, як радив, і зробили.
Закипіли казани,
Скрізь по вулицях парують
Повні бочки і чани.
А уранці печенігів
Подивитися зовуть:
Як у нас всього багато,
Як у нас їдять і п’ють.
Здивувались печеніги:
"Ну й країна чарівна:
З киселем у них криниці,
Бочки меду і вина!"
"Досить! Годі облягати! —
Печеніги заревли. —
Міста голодом не візьмеш!" —
Так рішили і пішли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .