Ніч на очах лежала,
Уста свинець скував...
Я німим умом і серцем
В гробі на дні я спав.
Не знаю й сам, як довго
Спав я в сирій землі...
Прокинувсь, бо в могилу
Постукав хтось мені,
"Може, ти встав би, Генріх?
Надходить вічний день,—
Мерці вже повставали
Для радісних пісень".
"Кохана, як я встану?
В мене ж очей нема,—
Я вилляв їх сльозами,
А в ямах вічна тьма".
"А я зцілую, Генріх,
Ніч із очей твоїх, *
Ти янголів побачиш,
Побачиш небо втіх".
"Кохана, як я встану?
Ще з серця кров тече,
Там, де його вкололо
Гостре твоє слівце".
"А я до серця, Генріх,
Долоню притулю,
Загою в серці болі,
Втамую кров твою".
"Кохана, як ж встайу?
Кривава й сшрсомь моя,—
Як я зоставсь без тебе,
її прострелив я".
"Своїм всшоесям, Генріх,
Я рану затужи
І вилікую, любий,
Голівоньку твою",
І так благала щиро,—
Я витримать не міг,
Хотів помалу встати
І впасти їй до діг_
Та враз одкрились рани,—
Знов буйно кров моя
Із ран моїх рвонулась —
І тут прокинувсь я.
Пісні старі й недобрі,
Гидкі й тривожні сни,
Сьогодні ж нам потрібно
Великої труни.
Зробіть її й дивіться,
Щоб не була тісна;
Як гейдельберзька діжка,
Повинна буть вона.
Хай довжелезні мари
З дощок міцних зіб'ють;
Такі, як міст у Майнці,
Вони повинні буть.
Пришліть мужів дванадцять,
Таких, як Христофор,
Святий, що здавна в Кельні
Прикрашує собор.
Хай домовину втоплять
У глибині морській.
Яка труна велика,
Така й могила їй.
Чому труна велика?
Скажу вам доладу:
Я в ній своє кохання
І біль свій покладу.
ЗНОВУ НА БАТЬКІВЩИНІ
* * *
В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ —
Темна ніч в душі моїй.
Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти співом голосним.
Так я в темряві співаю,
Мов дитя, в чеканні дня,—
Пісня, може, й не весела,
Але жах мій розганя.
* * #
Не знаю, що стало зо мною,
Сумує серце моє,— *
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.
Повітря свіже—смеркає*
Привільний Рейн затих;
Вечірній промінь грає
Ген на шпилях гірських.
Незнана красуня на кручі
Сидить у самоті,
Упали на шати блискучі
Коси її золоті,
'••ЦЕ*
Із золота гребінь має,
І косу розчісує ним,
І дикої пісні співає,
Не співаної ніким.
В човні рибалку в цю пору
Поймає нестерпний біль,
Він дивиться тільки вгору —
Не бачить ні скель, ні хвиль.
Зникають в потоці бурхливім
І човен, і хлопець з очей,
І все це своїм співом
Зробила Лорелей.
Смутне, смутне моє серце,
Хоч радісне все у маю.
А я на старім бастіоні,
Зіпершись на липу, стою.
Внизу у міському каналі
Блакитна вода бринить,
Хлоп'я сидить у човні —
Рибалить і стиха свистить.
А ген на березі тому
Видніють, маленькі здаля,
Будівлі, садиби і люди,
Гаї, пасовиська й поля.
Дівчата білять полотна,
Стрибають в траву на схил,
А коло млинове шумливо
Алмазний розбризкує пил.
При брамі тюремній вартівня.
Вздовж сірого муру солдат
В мундирі червоному ходить
Повільно туди і назад.
На вістрі багнета у нього
Блискоче проміння ясне;
Мені він здаля салютує..,
Ох, краще б застрелив мене!
Волога ніч і вітер,
У небі ні зорі;
В мовчанні йду я лісом —
Дерева шумлять вгорі.
Далекий блимає вогник,
Та в хатку стару лісника
Мене все одно не заманить,
Така в ній біда тяжка.
В оббитім шкірою кріслі
Сліпа бабуся сидить,
Мов статуя скам'яніла,
Страхітно весь час мовчить.
Блукає лютий по хаті.
Лісничого син рудий,
Жбурляє в куток рушницю
И регочеться сам не свій.
Над кужелем плаче пряля —
Красуню, здолав одчай;
І тулиться біля неї
Батьків старий кудлай.
* * #
Коли я в дорозі потрапив
До любчиної сім'ї,
Впізнали мене сестрички,
І батько, і мати її.
Питали мене про здоров'я,
Самі ж стояли на тім,
Що я не змінився нітрохи,
Хіба що став блідим.
Питав про тіток і кузин я,
Про різних людців нудних,
І про малу собачку,
Що бачв я у них.
Також про одружену милу
Спитав я мимохідь,
Вони повідомили радо,
Що має вона родить.
Я дружньо їх поздоровив,
І ввічливо пробелькотів,
Щоб щиро її вітали
Від мене безліч разів.
Сестричка тут озвалась:
"З собачкою стало щось,
Бо виросла і сказилась —
Втопити її довелось".
Коли сестричка сміється —
Я милу в ній пізнаю:
У неї ті самі очі,
Що юність згубили мою.
Біля рибальської хати
В море дивились ми.
Тумани надвечірні
Вставали вже з пітьми..
На маяку поступово
Спалахували вогні,
І корабель з'явився
В далекій далині.
Ми говорили про бурі,
Про те, як моряк живе,
Як він між водою і небом,
Між горем і щастям пливе.
Про береги далекі,
Про північ і про схід,
Про звичаї і народи,
З яких дивуватися слід.
Над Гангом — там велетенські
Ліси запашні цвітуть,
І перед лотосом люди
Навколішки стають.
В Лапландії люди маленькі,
Плескатоголові й брудні,
Навпочіпки сядуть, белькочуть
І рибу печуть на вогні.
Дівчата прислухались,
Та все затихло нараз,—
У тьмі корабель сховався,
Бо був уже пізній час.
* * *
Вродливице рибачко,
До суші плинь в човні,
Зостанься тут поруч зо мною
І руку дай мені.
Прилинь до мого серця
І страх даремний забудь,—
Щодня ж у дикім морі
Ти прокладаєш путь.
Як море, в мене серце —
Нуртує і кипить,
І скарб чудових перлів
На дні його лежить.