Ферміна Даса сама здивувалася своїй слухняності. Бо хоч вона ніколи в цьому не признавалася ані собі самій у глибині душі, ані під час приглушених сварок із чоловіком, що відбувалися в ті години, які раніше вони віддавали коханню, вона заплутувалася куди швидше, ніж думала, в сітях умовностей та забобонів свого нового світу. Напочатку вона часто вживала ритуальну фразу, якою обстоювала своє право на незалежну поведінку: "До сраки мені ваше віяло, тут погода вітряна". Але згодом, ревниво оберігаючи завойовані привілеї, боячись ганьби та глузувань, вона почала виявляти готовність терпіти навіть приниження, в надії, що Бог нарешті змилується над доньєю Бланкою, яка не переставала благати його в своїх молитвах, щоб послав їй смерть.
Доктор Урбіно виправдовував власну слабкість, посилаючись на аргументи, які навряд чи узгоджувалися з його християнським світоглядом, але він на це не зважав. Він не визнавав, що сварки з дружиною брали початок у напруженій атмосфері дому, а заявляв, що вони виникають із самої природи шлюбу — безглуздого людського винаходу, який Господь терпів лише завдяки своєму невичерпному милосердю. Це ж проти всякого наукового глузду, що двоє ледве знайомих людей, не поєднані жодними узами спорідненості, з різними характерами, з різним вихованням і навіть із різними статевими органами зненацька опиняються в становищі, коли їм доводиться жити разом, спати в одному ліжку, об'єднати в одну дві долі, які, можливо, Творець спрямував у протилежні боки. Він казав: "Проблема шлюбу в тому, що кожної ночі він кінчається після акту кохання і вранці перед сніданком доводиться відновлювати його". Ще більше проблем виникає, казав доктор Урбіно, у їхньому випадку, адже вийшли вони з двох антагоністичних класів, та ще в місті, яке досі живе мріями про повернення віце-королів. Єдиним скріплювальним розчином для них могло бути щось настільки неймовірне та невловне, як кохання, але між ними його не було, коли вони одружилися, і доля мовби умисне поставила їх віч-на-віч із реальністю саме тоді, коли вони майже зуміли вигадати його.
Так складалося їхнє життя в епоху гри на арфі. Позаду залишилися рідкі й чудові хвилини, коли вона заходила до ванної в той час, як він мився, і, попри постійні сварки, попри отруйні баклажани, попри недоумкуватих сестер та матір, що їх спородила, він знаходив у собі іскру кохання й просив, щоб вона його намилила. Вона погоджувалася, бо ще щось жевріло в ній після Європи, й обоє дозволяли собі піддатися зрадливим спогадам, лагідніючи проти своєї волі, люблячи одне одного, хоч і без слів, і кінчалося тим, що помирали з жаги, качаючись по підлозі, обляпані пахучою піною, а тим часом служниці базікали про них у пральні: "Вони більше не трахаються, тому й дітей немає". Вряди-годи, коли вони поверталися з якої-небудь аж надто веселої вечірки, туга за минулим, що ховалася за дверима, навалювалася на них одним стрибком, і тоді відбувався чудесний вибух, коли знову все ставало, як і колись, і протягом п'яти хвилин вони кохалися так само шалено, як і в дні медового місяця.
Але такі випадки бували дедалі рідше, й одне з них завжди було більше стомлене, аніж друге, коли надходив час укладатися в ліжко. Вона затримувалася у ванній, скручуючи свої цигарки із запашного паперу, курячи на самоті, втішаючи себе спогадами про ті чудові часи, коли вона була юна і вільна у власному домі, коли її тіло належало тільки їй. Завжди їй або боліла голова, або було надто жарко, або дуже хотілося спати, або мала місячні, знову місячні, завжди місячні. Це траплялося з нею так часто, що якось доктор Урбіно сказав на лекції, аби тільки без сповіді полегшити собі душу, що після десяти років шлюбного життя місячні в жінок бувають навіть по тричі на тиждень.
Одні прикрощі змінювалися іншими, і зрештою в найтяжчий для неї рік Ферміна Даса довідалася про те, про що рано чи пізно неминуче мала довідатися: їй розповіли правду про легендарні й завжди таємничі ділові оборудки батька. Губернатор провінції мусив викликати Хувенала Урбіно до свого кабінету, де й ознайомив його з витівками тестя, підсумувавши їх однією фразою: "Не існує закону ані Божого, ані людського, що його цей тип не міг би переступити". Чи не найтемніші свої махінації він провів, ховаючись за спиною впливового зятя, і важко було припустити, що ні він, ні його дружина нічого про це не знали. Розуміючи, що тепер йому лишається подбати тільки про свою репутацію — бо вона ще була не заплямлена, — доктор Хувенал Урбіно використав весь свій вплив і зумів зам'яти скандал. А Лоренсо Даса виїхав з країни першим же пароплавом, щоб ніколи не повернутися. Він подався на свою батьківщину, так ніби раптом пережив напад пекучої ностальгії і вирішив провідати рідну землю, й під цією видимістю було щось від істини, бо вже давно він приходив на кораблі, щоб тільки випити склянку води з цистерни, наповненої з джерел його рідного краю. Він поїхав, не визнавши своєї вини і намагаючись переконати зятя, що став жертвою політичної змови. Поїхав, плачучи за "дівчинкою", як називав Ферміну, відколи вона вийшла заміж, плачучи за внуком, за країною, де здобув багатство й свободу і де завдяки своїм темним оборудкам зумів зробити з дочки світську даму. Він постарів і часто хворів, але прожив набагато довше, ніж побажала б йому будь-яка з його жертв. Ферміна Даса тільки зітхнула з полегкістю, коли прийшла звістка про його смерть, і не носила по ньому жалоби, щоб уникнути розпитувань, але кілька місяців плакала, коли замикалася покурити у ванній, плакала, лютуючи на себе і сама не знаючи, чому плаче, — а плакала вона за батьком.
Найбезглуздіше в їхньому становищі було те, що ніколи не здавалися вони такими щасливими на людях, як у ті нещасливі роки. Бо то були роки найбільших їхніх перемог над прихованою ворожістю середовища, котре не хотіло прийняти їх такими, якими вони були, — позначеними впливом нових віянь, а отже, й порушниками традиційних звичаїв. Хоча особливих труднощів з цього боку для Ферміни Даси не виникло. Світське життя, яке навіювало їй такий острах, перш ніж вона пізнала його, було не більше як системою атавістичних угод, банальних церемоній, домовлених слів, що ними послуговувалися в суспільстві, аби не перерізати одне одного. Визначальною рисою цього бездуховного провінційного раю був страх перед невідомим. Ферміна Даса визначила його головний принцип у дуже простих словах: "Проблема життя в суспільстві — це навчитися долати страх, проблема життя подружнього — це навчитись долати нудьгу". Вона зробила це одкровення, як тільки увійшла, тягнучи за собою довжелезний шлейф нареченої, до просторого салону Світського клубу, де повітря було просякнуте змішаними пахощами безлічі квітів, де гриміли вальси і юрмилися літні чоловіки та трепетні жінки, котрі дивилися на неї, ще не знаючи, як їм змовитися проти цієї блискучої загрози, насланої на них зовнішнім світом. Ферміні Дасі тільки-но сповнився двадцять один рік, і раніше вона виходила з дому, власне, тільки тоді, як відвідувала школу, але їй вистачило одного кругового погляду, щоб зрозуміти: її суперниці не переповнені ненавистю, навпаки — вони паралізовані страхом. Замість налякати їх ще дужче, що було б цілком у її характері, вона виявила поблажливість і спробувала заприязнитися з ними. Ніхто не видався їй іншим, ніж вона його собі уявляла, так само було й з містами, які не були ні кращими, ні гіршими, а саме такими, якими вона створила їх для себе в своїй душі. Скажімо, Париж, незважаючи на його постійні дощі, на брудних крамарів, на гомеричну брутальність його візників, вона завжди згадувала як найчудовіше місто у світі, й не тому, що воно було таким чи не було, а тому, що не могла здолати в собі почуття туги за своїми найщасливішими роками. Доктор Урбіно, зі свого боку, воював тією самою зброєю, яку застосовували проти нього, але користувався нею розумніше і з добре розрахованою урочистістю. Ніщо ніде не відбувалося без них: світські прогулянки, поетичні змагання, події у світі мистецтва, благодійницькі лотереї, патріотичні заходи, перша подорож на повітряній кулі. Всюди вони були присутні й майже завжди серед ініціаторів, майже завжди попереду. Ніхто не міг навіть припустити — і це в їхні найтяжчі роки, — що вони можуть почувати себе нещасливими, ніхто не міг уявити собі більш гармонійне подружжя.