Шершень полетів — та й просто Лисові на живіт. Почув Лис, що щось там лазить у нього по животі; от-от би хвостом одігнав, але ні, його хвіст зараз — бойовий прапор, не можна! Аж тут Шершень як шпигне Лиса в саме болюче місце!
— Ой лишенько! — скрикнув Лис і спустив хвіст наполовину.
— Що там? Що там? — загомоніли звірі.
— Мабуть., якась... засідка, — пробубонів Лис, а сам аж зуби зціпив з болю.
— Засідка, засідка! — пішов голос поміж звірами. — Обережно, бо засідка.
Але в цей час Шершень як вжалить Лиса щосили! Лис як завиє з болю, як підскочить угору, підібгав хвіст поміж ноги та ходу! А звірі вже не питали, що там сталося, а з переполоху кинулися тікати, куди хто міг, одні через других. А Птахи, Оси, Комарі, Шершні за ними, на них, б'ють згори, клюють, рвуть, кусають. Страшний був бій! Звірі, які не загинули, порозбігалися "й поховалися по ямах, а Королик зі своїми птахами та комахами одержав велику перемогу. Радісно прилітає Королик до свого гнізда й говорить до дітей:
— Ну, діти, тепер можете їсти, бо ми одержали знамениту перемогу над звірами.
— Ні, — говорять Короленята, — не будемо їсти, поки Ведмідь не прийде сюди й не попрохає пробачення.
Що було робити? Полетів Королик до Ведмедевої ями, сів на гілляці над його головою й говорить :
— Ну, Бурмило, а будеш воювати з Короликом, га?
А Ведмедя, що в війську йшов із самого заду, під час переполоху добре-таки Кабани, Сарни та Олені ратицями попід ребра потолочили, так що він лежав та тільки охав.
— Іди, дай мені спокій, — буркнув він. — І десятому закажу, щоби з тобою не зачіпався.
— Ні, друже, цього не досить, — мовив Королик. — Ти повинен піти до мого дупла й попросити пробачення у моїх дітей, бо інакше тобі ще гірше лихо буде.
Мусив Ведмідь іти й просити в Короленят пробачення. Аж тоді Короленята задовольнилися й почали знов їсти та пити.
ЛИСИЧКА І ЖУРАВЕЛЬ
Лисичка з Журавлем дуже заприятелювали. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості:
— Приходь, Журавлику! Приходь, любчику! Чим хата багата, тим і вгощу.
Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоненько по тарілці та й поставила перед Журавлем.
— Призволяйся, не погордуй. Сама варила.
Журавель стук, стук дзьобом — нічого не спіймав. А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всієї не з'їла. А коли кашки не стало, вона й мовить:
— Вибачай, кумочку, більше не маю чим угощати.
— Спасибі й за те, — пісним голосом промовив Журавель. — А ти б, Лисичко, до мене завтра в гості прийшла.
— Добре, Журавлику, прийду, чому не прийти, — каже Лисичка.
Другого дня приходить Лисичка, а Журавель наварив м'яса, буряків, квасольки, картопельки. Покришив дрібненько, склав у високий глечик з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою.
— Їж, кумонько. Не погордуй, люба моя, — припрошує Журавель.
Нюхає Лисичка — смачно пахне. Встромляє голову в глечик — не йде голова. Пробує лапкою — не витягне. Крутиться Лисичка, скаче навколо глечика, а Журавель їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.
— Вибач, любонько, — каже, випорожнивши глечика, — чим хата багата, тим і рада, а більше на цей раз нічого немає.
Розсердилася Лисичка, навіть не подякувала за гостинність. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спіймавши. Відтоді й зареклася Лисичка з Журавлями приятелювати.
ЛИСИЧКА-КУМА
Жив собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи.
Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
— Гуп-гуп-гуп!
— Зараз, зараз, сватоньку, — скрикнула Лисичка, немовби то її кликали. І вже кинула мотику та й збирається йти.
— А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братик.
— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
— Та чого?
— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
— А коли так, то йди, тільки не барися.
— Я зараз вернусь! — мовила Лисичка. — Копай собі свій загонець, я тебе наздожену.
Побігла Лисичка в корчі та до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася й іде до Вовчика, поводячи хвостом.
— А що, вже відбула хрестини? — питає Вовчик.
— Та вже, — мовить Лисичка.
— А що там народилося?
— Хлопчик.
— А як же його охрестили?
— Початочок.
— Ото ім'я! Я ще й не чув такого, — мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.
Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
— Зараз, сватуню, зараз!
— То що, Лисичко? — питає Вовчик.
— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
— Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.
— Я зараз, Вовчику! — мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.
— О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?
— А що ж там народилося?
— Та дівчинка.
— А як її охрестили?
— Серединка.
— Ото! Я ще й не чував такої назви, — здивувався Вовчик.
— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
— Іду, сватоньку, йду!
— Ти куди йдеш, Лисичко?
— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.
— Бо дуже мене любить, Вовчику.
— Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.
— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з'їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.