19
Це дуже важливо – дізнатися про янголів. Але слова повинні за щось зачепитися. За щось усередині. Інакше вони ковзнуть мимо.
Як вітер.
Як шум проїжджаючого автомобіля.
Як чужий кіт, що біжить через двір. Він, такий м'який і пухнастий, біжить у своїх справах і не має до тебе ніякого відношення. Ти, звичайно, можеш його погладити — якщо він не злякається. І якщо ти не злякаєшся погладити чужого кота, який щойно вибрався з підвалу, — раптом він заразний? Але навіть якщо ти його погладиш, це нічого не змінить у твоєму житті. І в житті кота теж. Він все рівно побіжить далі, у своїх справах. І ти підеш далі, нібито ти нікого не гладив.
З янголами так не можна. Не можна вчинити з ними так, як з цим невідомим котом: все взнати — і піти у своїх справах. Ти повинен будеш з цим жити. Далі — жити з цим. […]
Коли ми з дідусем на наступний день прийшли в клас, там уже було повно народу: тато Єгора, і Ілюшин брат, і ще тати Жорика, Віри, Насті. Навіть Петін тато приїхав, хоча йому це було дуже важко. Всі лагодили шафочки. А хлопчики подавали викрутки і гвинтики, тому що пригвинчувати важче, ніж відгвинчувати, і у них це погано виходило, дуже повільно. А дівчатка просто дивилися чи охайно складали речі — щоб не вивалювалися.
Марсем з'явилася в класі, коли мужчини складали інструменти і готувалися розходитися. Єгор збирав в коробку гвинтики.
— Це запасні, — сказав він замість "здрастуйте" і показав Марсем декілька магнітних засувок. — Якщо відлетить, можна приробити.
— Добрий ранок, Маргарито Семенівно! — поздоровався Петін тато. — Працюйте спокійно. Янголи сьогодні відпочивають.
Щоденник Марсем
… Сьогодні під час робочого дня мене переслідувала нав'язлива думка: "Убила б!" Убила і розвісила б по ліхтарях: ініціатора проекту – в центрі, і двох сподвижників – по боках. Як напучення дитячому людству, що лишилося в живих.
Ось як мене розізлили. І навіть думати не хочеться, що можна інакше. Без убивств.
Ось Корчак старався. Він придумав в своєму інтернаті спеціальний орган — дитячий суд. Щоб діти жалілися один на одного в законному порядку і розбиралися один з одним за законом, а не за допомогою мордобою. Більша частина корчаківського судового кодексу закінчується словами: "Простити, тому що винний сам уже кається в скоєному". […]
Другий запис
Учительське щастя злегка нагадує щастя ідіота.
Ну, і дійсно: спочатку із шафочок згвинтили магнітики, і ти впав в істерику. Потім магнітики пригвинтили назад, і ти готовий стрибати до стелі. Хіба не ідіотизм? Кому з нормальних людей можна пояснити, від чого ти, власне, стрибаєш?
Тому пояснюю — виключно для нащадків: стрибки викликані раптовим відкриттям: твої діти — вповні люди! З явно вираженими ознаками внутрішнього життя. Ти відважився довірити їм свої тайні знання, і вони тебе зрозуміли!
Більш того, раптом розумієш: нікому, крім них, ти б цю таємницю не зміг відкрити — з безумною надією, що це може виправити положення речей. Де це бачено — така могуть слова?
Хіба це не причина почувати себе щасливою?..
[…]
Післямова автора
Я читала "Короля Матіуша" своїм учням. Читала — і розповідала легенду про смерть Януша Корчака, про те, як він загинув зі своїми вихованцями у фашистському концтаборі Треблінка. Міг врятуватися, але не став цього робити. Волів відправитися разом з дітьми. Не захотів їх кидати.
Можливо, це найважливіше, що я встигла розповісти дітям за двадцять років свого вчительського життя. Так, думаю, це найважливіше.
Потім я написала роман "Коли відпочивають янголи" — про те, як учителька читає дітям "Короля Матіуша", а діти в цей час живуть своїм складним і погано керованим життям. І цей роман отримав Національну премію "Заповітна мрія".
Після церемонії нагородження до мене підійшли підлітки — ті, що входили в дитяче журі. Підійшли поділитися враженнями, і я не втрималася — спитала:
— Ну, а "Короля Матіуша" вам захотілося прочитати?
Вони відповіли:
— Так. Ми думаємо про це.
І одна дівчинка, Юрико, написала мені потім листа — з Південно-Сахалінська. Вона повернулася додому і пішла в бібліотеку — за книгою Корчака.
В бібліотеці дуже здивувалися: там ніхто не чув про письменника Корчака. І не могли пригадати, чи є така книга в фондах.
Тоді Юрико почала шукати сама. Їй дозволили. Адже вона в той момент була знаменитою людиною — членом дитячого журі Національної премії.
Вона писала мені, що перерила всю бібліотеку, всі найдовші, найдальші, найзапиленіші і забуті куточки — і знайшла те, що шукала. І прочитала. І слідом за нею всі дорослі з бібліотеки теж прочитали "Короля Матіуша". І тепер не можуть уявити, що колись не знали про цю книгу.
Я страшенно цьому рада. В уявному списку достойних справ я поставила собі жирний хрестик: я подумала, що недарма писала власну книжку.
Найдіть "Короля Матіуша". Відкопайте в бібліотечному пилу. Відшукайте через чарівну мережу Інтернет. Наткніться на неї — випадково — на книжній полиці в гостях у знайомих.
Прочитайте її обов'язково. Інакше ви не зрозумієте щось важливе про себе.
Переклад з російської Євдокії Кашуби