— Офіцер Адміралтейства досить точно описав наш острів,— зауважив Нейрс, який тим часом переглядав опис Мідуею.— Щоправда, тут він веселіший, але видно, що цей офіцер вивчив острів як слід.
— Капітане! — нетерпляче вигукнув я.— Ви торкнулися ще однієї химерини в цій диявольській плутанині. Ось погляньте! — Я вийняв з кишені зім'яту вирізку з "Дейлі Оксідентал", яку забрав у Джіма: — "...введений в оману довідником Гойта по Тихому океану". Де ж цей довідник?
— Спочатку подивимось, що в ньому написано,— відповів Нейрс.— Я умисне прихопив його в рейс.
І, взявши довідник з полиці над своєю койкою, він розгорнув його на описі острова Мідуей і почав читати вголос. Там стверджувалось, що Тихоокеанська поштова компанія має намір влаштувати на острові Мідуей свою базу (замість Гонолулу) і вже відкрила вугільну станцію.
— Цікаво, звідки укладачі довідників беруть такі відомості? — задумливо проказав Нейрс.— Після цього Трента неможливо в чомусь звинуватити. За все своє життя ні разу не зустрічав безсоромнішої брехні, хіба що під час президентських виборів...
— Це все так,— сказав я.— Проте це ваш примірник Гойта, гарний і повний, а мені хотілось би знати, де примірник Трента.
— А він узяв його з собою,— захихотів Нейрс.— Все інше він покинув — рахунки, гроші, папери... Але ж йому треба було щось прихопити, інакше це могло викликати підозру на "Бурі". "Чудова ідея! — подумалось йому.— Візьму-но Гойта"...
— А чи не здається вам,— провадив я,— що всі на світі [192]
Гойти не могли ввести Трента в оману, бо він мав під рукою оцей офіційний адміралтейський довідник, виданий пізніше — він дає точний опис острова Мідуей!
— Ай правда! — вигукнув Нейрс.— Б'юсь об заклад, що з Гойтом він уперше познайомився лише в Сан-Фран-ціско! Схоже на те, що він привів сюди свій бриг умисне. Але тоді це суперечить тому, що було на аукціоні! В тім-то й лихо з цією явно нечесною справою: хоч скільки теорій придумуй — все одно щось лишається незрозумілим.
Потім нашу увагу цілком поглинули суднові папери, яких назбиралось чимало. Я мав надію, що вони допоможуть мені докладніше довідатись про особу капітана Трента, але й тут мене чекало розчарування. Ми тільки й змогли зробити висновок, що він був людиною старанною — всі рахунки були ретельно пронумеровані й зберігалися за всіма правилами. Крім того, деякі документи свідчили про те, що він був людиною компанійською, але ощадливою. Всі знайдені нами листи були сухими офіційними записками постачальників. Всі, крім одного,— в ньому, підписаному Ганною Трент, було палке прохання надіслати грошей. "Ти знаєш, яка біда впала на мою голову,— писала Ганна,— і як я помилилася в Джорджі. Моя квартирна хазяйка видалась мені дуже милою й товариською жінкою, але тепер я побачила її в справжньому світлі, і якщо після цього останнього мого прохання ти не злагіднієш, я не знаю, що станеться з відданою тобі всім серцем..." —далі стояв підпис. Не було ні дати, ні зворотної адреси. Якийсь голос шепнув мені, що цей лист залишився без відповіді. І ще один лист — у скриньці матроса; я наведу з нього уривок. Він був надісланий з якогось містечка на Клайді. "Любий синку,— писала авторка листа,— сповіщаю тебе, що твій любий батько помер у місяці січні дванадцятого числа. Він попросив, щоб я поклала йому на ліжко твою фотокартку і фотокартку Девіда, а сама сіла поруч. "Хочу, щоб ми всі були разом",— сказав він і потім благословив вас. Милий синашу, і чому тебе й Деві не було тут! Йому було б легше помирати. Він усе згадував дуже тепло, як ви веселились разом по суботах, і він попросив мене заспівати про Кельвінсь-кий гай, а сам усе дивився на свою скрипку, нещасний. Відтоді я не можу її бачити, бо йому вже більше на ній не грати. Синочку мій милий, повертайся до мене, зовсім одна тепер я лишилась". Далі йшли звичні релігійні повчання та благословення. [193]
Коли я передав цього листа Нейрсові, він справив на нього враження виняткове — я вперше бачив, щоб лист отак схвилював людину. Спочатку, прочитавши кілька слів, він кинув його, але зразу підібрав і став читати далі, потім знову кинув, знову підібрав — і так тричі.
— Дуже зворушливий лист, правда? — сказав я. Замість відповіді Нейрс брутально вилаявся, і минуло
більше півгодини, перше ніж він спромігся щось пояснити мені.
— Знаєте, чому цей лист так подіяв на мене? Мій старий полюбляв грати на скрипці, але безбожно фальшивив. Єдине, що він грав, було "Мучеництво", і то була справжня мука для мене. Він був кепський батько, а я був нікчемний син. Та мені чомусь захотілося знов почути, як верещить його скрипка... Усі ми свині,— додав капітан, помовчавши.
— Врешті, всі сини такі,— погодився я.— Можу потиснути вашу руку: на моєму сумлінні такий самий гріх.
І, як не дивно, ми справді потисли один одному руки.
Серед паперів ми знайшли також багато фотокарток; здебільшого це були або дуже привабливі дівчата, або старенькі жінки, схожі на господинь мебльованих квартир. Але одна з фотокарток наштовхнула нас на відкриття надзвичайне.
— Ну, красенями їх не назвеш, як ви гадаєте, містере Додд? — зауважив Нейрс, даючи її мені.
— Кого? — спитав я, машинально беручи фотокартку й ледве стримуючи позіх — адже час був пізній, день минув тяжкий, і мені дуже хотілося спати.
— Трента з компанією,— відповів капітан.— Адже це історичний знімок усієї банди.
Я підніс фотокартку до світла без найменшої цікавості — я вже бачив капітана Трента і не хотів бачити його знову. Вони були зняті на палубі брига; всі стояли рівненько, розташувавшись саме так, як і годиться: матроси — на шкафуті, а командири — на юті. Внизу був підпис: "Бриг "Летючий шквал", Рангун", а далі стояла дата. І над кожним було старанно виведено його прізвище.
Раптом я завмер, приголомшений. Сонливість і втому як водою змило — я бачив зовсім незнайомі обличчя! "Дж. Трент, капітан" — стояло над зображенням кремезного зморшкуватого чоловіка з густими бровами та сивою бородою, одягненого в сюртук та білі штани. В петельці у нього була квітка, бороду він випнув наперед, а губи [194] владно стиснув. У ньому було мало що від моряка, він швидше скидався на солдафона або сухого, безапеляційного святенника якоїсь суворої секти, а тим більше не мав він нічого спільного з тим капітаном Трентом, якого я бачив у Сан-Франціско. Матроси теж були мені незнайомі, а кок, поза всяким сумнівом, був китаєць — він стояв на трапі в своєму національному вбранні. Однак ще дужче зацікавила мене постать, позначена прізвищем "Е. Годдедааль, перший помічник". Я ніколи його не бачив, і, ймовірно, він був саме тією людиною — Е. Годдедаалем; могло бути, що саме в ньому і таїлась розгадка цієї дивної історії. Я вивчав його обличчя, мов справжній детектив. Це був здоровань могутньої статури, найпевніше, білявий, як вікінг; його волосся лежало буйною кучмою, а в обидва боки стирчали величезні баки, схожі на ікла якоїсь невідомої тварини. Але щось у його зовнішності не гармонувало з цими грізними баками та зухвалою поставою. Було в ньому щось суворе, навіть мужнє, але водночас і щось м'яке, майже жіноче. Я не здивувався б, якби довідався, що він сентиментальний на вдачу, схильний часом пустити сльозу.