Отак розміркувавши, я підкорився своєму настрою і вирішив їхати й таким чином знову став учасником історії Картью і "Летючого шквалу". Того ж вечора я написав прощального листа Джімові і ще одного — докторові Еркварту, благаючи його попередити Картью. Наступного ранку пором доправив мене до вокзалу, а через десять днів я вже прогулювався по палубі судна "Місто Денвер". На цей час я встиг опам'ятатися, заспокоїтись, і вважав, що їду в Париж або Фонтенбло, аби знов узятись за опанування мистецтва, і викинув з голови Картью та Беллерса; коли ж я й згадував про них, то тільки посміювався із власної гарячковості. Першому я нічим не міг зарадити, навіть якби захотів, а другого все одно не зміг би розшукати, навіть якби знав, що мені вдасться стримати його.
І все ж, усупереч усім цим міркуванням, виявилося, що я знову стаю учасником цієї історії. Першого ж дня я обідав за одним столом з чоловіком, якого знав у Сан-Франціско. Виявилося, що він приїхав до Нью-Йорка за два дні до мене, але "Місто Денвер" — перший пароплав, що відбув звідти в Європу з часу його приїзду. Якщо він приїхав за два дні до мене, отже, він на один день випередив Беллерса, і, ледве повечерявши, я вже сидів у каюті помічника капітана.
— Беллерс? — перепитав капітан.— Серед пасажирів першого класу такого нема. Можливо, він у другому класі? Списки пасажирів ще не готові. А втім... ви сказали "Гаррі Д. Беллерс"? Так-так, пригадую, він є на борту.
Наступного ранку я побачив Беллерса на носовій палубі: він сидів на лавці з книжкою в руці, обкутавши коліна стареньким пледом з хутра пуми. Глянути збоку — збіднілий, але цілком поважаний літній добродій. Я й далі нишком стежив за ним. Він читав; вряди-годи він уставав і милувався морем; часом перекидався словом з сусідами. [249]
А коли спіткнулась і впала чиясь дитина, він підвів її та втішив.
Огида до Беллерса переповнювала мене: книжка, яку він, на мою думку, не читав, море, до якого, я ладен був поклястися, було йому байдуже, дитина, яку, я не мав сумніву, він волів би викинути за борт,— усе це видавалось мені аксесуарами театральної вистави. Я був певен, що Беллерс уже винюхує таємниці своїх сусідів. Я усвідомлював, що відчуваю до нього не лише відразу, а й презирство. Беллерс ні разу не поглянув у мій бік, і лише ввечері я зрозумів, що він таки помітив мене...
Я стояв, покурюючи, біля дверей машинного відділення (повітря було вже холоднувате).
Аж тут поряд зі мною хтось сказав:
— Вибачте... Містер Додд, якщо не помиляюсь?
— Це ви, Беллерс?
— Одне питаннячко, сер... Ваша присутність на цьому судні не пов'язана з нашою розмовою? — спитав він.— Ви не маєте наміру, містере Додд, переглянути ваше рішення?
— Ні,— відповів я і, помітивши, що він начебто роз-, гублений, підкреслено ввічливо додав: — На добраніч.
Він зітхнув і відійшов.
Наступного дня Беллерс знову сидів на палубі, закутавшись у плед з хутра пуми, читав свою книжку або так само невідривно дивився в море. Поряд не було дітей, але я помітив, що він час від часу навідується до якоїсь хворої жінки. Ніщо так не розвиває підозри, як постійне стеження: досить людині, за якою ми назираємо, висякатись — і ми вже ладні звинуватити її в чорних замірах. Я скористався першою нагодою, аби пройти на ніс і розгледіти цю хвору жінку. Вона була бідна, літня й дуже негарна. Я відчув докори сумління, і мені забаглося загладити провину, якої я допустився щодо Беллерса. Помітивши, що він знову стоїть біля поруччя і милується морем, я підійшов ближче і мовив:
— Ви, либонь, дуже любите море...
— О, це моя пристрасть, містере Додд,— відповів він.— "Той водоспад мене тривожить, наче пристрасть!"... Море ніколи не набридне мені, сер. Я вперше перетинаю океан, але мені здається, що нічого прекраснішого в світі нема.— І враз мій позбавлений прав адвокат знову поринув у поезію: — "Грими, могутня хвиле, мчи й грими!"
Хоч я й пам'ятав цей уривок зі шкільної читанки, проте народився надто пізно (або надто рано), щоб полюбити [250]
Байрона; але лункі вірші, продекламовані так щиро, вразили мене.
— То ви дуже любите поезію? — спитав я.
— Я не можу жити без цієї книжки,— відповів Беллерс.— Свого часу я мав невелику, але добре підібрану бібліотеку. На жаль, я втратив її, проте мені пощастило зберегти кілька томиків віршів, дуже гарних для декламації, й вони були моїми постійними супутниками в подорожах.
— Це один з них? — спитав я, показуючи на книжку, яку тримав Беллерс.
— Ні, сер,— відповів він, показуючи мені переклад "Страждань молодого Вертера".— Цей роман трапився мені нещодавно. Я отримав від нього справжню насолоду, хоч він і аморальний.
— Чому аморальний? — вигукнув я, обурившись, як завжди, з такого змішування мистецтва й моралі.
— Сер, ви не будете цього заперечувати, якщо він вам знайомий,— відповів Беллерс.— В ньому описується незаконна пристрасть, хоч зображена вона й досить зворушливо. Таку книжку не запропонуєш доброчесній леді, і про це можна тільки пожалкувати. Не знаю, як ви сприймаєте цей твір, але, на мою думку,— я кажу про —опис почуттів,— автор перевершує багатьох письменників, навіть таких славнозвісних, як Скотт, Діккенс, Теккерей або Готорн; вони зображали кохання не так піднесено й правдиво.
— Ваша думка збігається з загальноприйнятою,— сказав я.
— Та невже, сер? — вигукнув Беллерс з найщирішим подивом.— То це відома книга. А хто цей Гете?.. Тут, на титулі, ініціалів нема... Він що, відомий письменник? У нього є й інші твори?
Така була моя перша розмова з Беллерсом, потім були й інші. І в кожній виявлялися все ті самі привабливі та непривабливі риси. Його любов до літератури була глибока й щира, так само, як і вразливість, хоч вона й здавалась надмірною, навіть смішною. Я дивувався з власного наївного подиву. Я знав, що Гомер любив подрімати, що Цезар зібрав книжку анекдотів, що Шеллі робив паперові кораблики, а Водсворт носив зелені окуляри,— то як же я міг вважати, що натура Беллерса однобока, що він тільки й здатен влізати в довір'я та шпигувати? Я відчував огиду до його ремесла — тож і гадав, що маю зневажати його самого. І раптом я збагнув — він мені подобається! [252]