Я сказав, що не знаю, вдалося воно чи ні, але набридло, остогидло так, що я, мабуть, його викину.
— О! Тоді давай,— враз пожвавішав Григорій.— Раз набридло, значить там щось є!
Я витяг з-під покривала на дивані захований там свій гіркий опис і налагодився читати: одкашлювався, мацав сторінки, почуваючи себе, як сільський допризовник перед військкоматівською медкомісією.
Але Григорій, на моє щастя, сказав:
— Ні, ні, я на слух не беру. Сам прочитаю.— Забрав з моїх рук пожмаковані аркуші й пішов до спальні, причинивши за собою двері.
За ті півгодини, доки він читав, я пережив два гострих бажання: одне — діждатися вироку, друге — втекти. Але ж як утечеш: приїхав по-студентськи, маючи гроші тільки в один кінець.
Аж ось двері спальні рвучко розчинилися і в них став Григорій.
— Є! — вигукнув він гучним баритоном і потряс над головою паперами. Потім сказав спокійно-діловито: — Сідай за стіл, будемо працювати. Оберєжненько так, ніжнесенько, щоб з водою не вихлюпнути й рибину.
Ми зсунули стільці, притулилися голова до голови, і Григорій прочитав перше речення.
— Так?
— А як без оцього слова? — Кресь олівцем — І речення одразу зазвучало по-новому, так, як я й хотів би його написати, та не зумів.
— А оце навіщо? Отуто крапочку давай поставимо. Давай? От так. Тепер читай!
Він збуджено сапав у мене над вухом, лоскотав щоку звислою чуприною і воркотав баском:
— Тепереньки, як казала баба Вушкалка, оце речення читай. Що тут зайве? Оце? Пр-ра-авильно, Хтудулячко ти мій дорогий. Далі.
— Стривай,— сказав я, коли вже змокрів, хоч у кімнаті було таки прохолодно.— Ти скажи про загальне враження. А так длубатися в кожному реченні — зненавидіти можна.
— Е, хлопчику мій малий, оце тобі й є чорна письменницька робота, катувальниця наша і радість. В реченні — все. Загальне враження починається із слова, речення, навіть розділових знаків. Якщо ти зайвим чи недописаним словом скалічив речення — ти скалічив і настрій твору, а разом з ним — загальне враження. Так що — вперед, не огинайся.
До півночі оповідання було прочитано. По реченню. Ми встали з-за столу радісні, схвильовані, як розгарячені коні, ходили один за одним кругом столу, і Григорій гув натхненним баском:
— Молодий Чехов писав Григоровичу, старому патріарху, що намагається не потратити на оповідання дорогих йому образів і деталей, береже їх для чогось іншого. І каявся. Правильно. Писати треба так, наче пишеш останню свою річ у житті. Викладайся весь: слово, настрій, образ — все віддай, що виплекав. Настрій у тебе є. Треба працювавти над словом і образом — новим, об'ємним, точним. Пам'ятаєш у Гоголя, в ремарці до "Ревізора": "Ляпкин-Тяпкин, судья, человек, прочитавший пять-шесть книг, потому несколько вольнодумен". Одне речення, а який образ! Це вже цілий тип! "Несколько вольнодумен"... Після п'яти книг!..
І ще. От ти пишеш по-російськи... Ну, що ж, як воно вже так склалося, пиши, Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов'язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!.. — І закінчив по довгій мовчанці: — Так що шукай, Параско, онучі, дорога далека, сказав би наш милий дядько Филимон. За сим і віддамося об'ятіям Морфом. Лягай відпочинь, бо я тебе сьогодні, мниться, трохи давнув...
А другого дня стався випадок, який і досі стоїть у мене ввіччю і болить.
Погода зранку була пречудова: білів сніг у далеч, за чорний Буг, сяяло сонце, омела на деревах — як гайворонячі гнізда, а тиша стояла свята. Ми вирішили, що сидіти в такий ранок у хаті гріх, позичили у школі лижви й рушили садом на леваду. Попереду був крутоярець, і Григорій по-хлоп'ячому весело, аж зухвало вигукнув:
— Ну, моряк, держи свій кльош, зараз атакуєм отой трамплін! Стали поруч, зіпершись на палиці, прикинули.
— Не боїшся? — вже серйозно спитав Григорій.
Я одказав, що на Далекому Сході спускався з сопок, хоч це було й давненько.
— Тоді — вперед!
Я відштовхнувся перший. Летів метрів чотири в повітрі, широко розкинувши руки, потім приземлився на одну лижву, та ще й ліву, а права задерлася ніском угору. "Зараз упаду",— подумалося, і в цей час почув, як позаду стукнулися лижва об лижву, клацнули палиці...
Коли я підвівся — таки не витримав на одній нозі — й оглянувся, то побачив, що Григорій стоїть похитуючись, окруґло розкинувши руки, чуприна в снігу і з-під неї — Очі... Я подумав, що він жартує. Таку позу — голову вперед, руки (а вони в нього були, як у тата, дужі, могутні) розведені, як у борця — він прибирав тоді, коли вдавав Тараса Бульбу:
"Ану лишень підійди, синку!"
І я засміявся. З його пози, снігу в чуприні, з того, як зухвало ми кинулися брати трамплін, а тепер отак острамилися.
Коли підібрав лижви й підійшов до Григорія, він уже тримався обома руками за груди, і в очах його було стільки чорного болю й страждання, що мені, здається, до хрускоту стисло горло... Він упав грудьми.
Я підхопив його й свої лижі на плече і хотів узяти його під руку, але він прохрипів ледь чутно:
— Нічого, нічого, я сам,— і, ледве пересуваючи ноги, рушив до садка.
Потім до нього повернувся голос, і він все казав мені через паузи:
— Ти йди, йди... А я помаленьку собі... Ти... злякався за мене? Йди, йди... Я якось помаленьку доб'юся...
То була передостання його зима.
Щоліта Григорій приїздив у Шилівку на відпочинок, хоч відпочинок то був дещо умовний — у селі йому, либонь, найкраще працювалося, надто під осінь, коли його товариші роз'їжджалися після відпустки. Тоді він сідав за машинку й виконував намічену "норму". Не завжди, звичайно, виконував. Він не був педантичний ні в чому.
Стало вже своєрідним штампом писати, згадуючи про Тютюнника, що він любив брати машинку в ліс, ставити її там на пеньок і працювати над романом. Це — "поетичне перебільшення". Ліс од Шилівки не дуже близько, поки дійдеш до нього, та ще з машинкою,
папером, харчами,— то й писати перехочеться. Було це, може, разів зо два; ходив, а от чи писалося — не знаю. Здебільшого Григорій працював дома, за хатою, в холодку, де росла бузина й затуляла його од людей, що проходили вуличкою, або в хліві, де лежало паливо й мостилися ластівки.