Але не знав, що операцій було три, з них дві невдалі, бо лікарі не могли добратися до осколка і тільки свищ зробили в спині — рану, що не загоїлася до кінця життя, так і лишившись під бинтами. Другого дня, вже в Кам'янці, він показав мені її. "Іди подивися, Грицю",— гукнув із спальні, де Олена Федотівна, дружина, робила йому перев'язку, підняв майку, стоячи до мене спиною, і за мить уже опустив її. Я встиг побачити лише сині шрами (вони були один повз один) і між ними — маленьку рану.
Ночували ми тої львівської ночі на квартирі Григорієвого товариша, який люб'язно залишив нам ключі в сусідки, а сам помандрував до знайомих, бо не хотів нам заважати. Ми проговорили аж до світанку, Григорій уклав мене відпочивати на канапу, а сам стояв навколішки біля неї і читав вірші — глухо, з баритонним гулом у поранених грудях:
Ми спали із ним у окопі однім,
Ми мріяли з ним про покинутий дім,
Цигарку курили удвох пополам
І разом дивилися в очі смертям.
В атаках страшних, що не бачаться в сні,
Назустріч ішли двадцять третій весні.
І нам, що в атаках зуміли дружить,
Вмирать не хотілось, хотілося жить.
Я ніч пам'ятаю. Ми брали село. Всього нас дванадцять у темінь пішло. Здригалась земля і гуділа в огні... Чи страшно було чи не страшно мені, А тільки я в сердці своєму зберіг — Товариш в селі біля тину приліг. Підповз я до нього — рухнутись не зміг Лежить мій товариш, товариш без ніг... І, може, тому, що не зовсім пора, Лежить, тільки стогне, лежить, не вмира... І тихо, як жалоба, сіється сніг...
— Дострель мене,— каже.— Ну, як я без ніг... Я взяв його й тихо поніс між пожарищ, А губи шептали: — Товариш, товариш...
Він сам був "товаришем", якого після останнього поранення виніс на собі якийсь балтійський моряк у минулому, а згодом партизан. Вісім кілометрів ніс і таки виніс. Де зараз той Костя-моряк і чи знає він, чи може знати, як часто згадував його Григорій?.. Снаряд вибухнув у нього за спиною, і в очах став лише червоний спалах, вуха різнув крик — і все покотилося у чорну яму несвідомості. Потім був госпіталь, палата безнадійних, звідки виносили вже назавжди. Йому примарилося, що він лежить спиною в нудно-гарячому болоті й воно смокче, смокче його спину і поволі втягає в себе. Він закричав. Ворочався у закривавленій постелі й кричав, але в палату ніхто не заходив: усі, мовляв, кричать, потім затихають. Він став лаятися найстрашнішими словами, й тоді увійшов лікар... Незабаром його перенесли в палату для живих... Але той болотяний сон-марення ще довгі роки мучив його, змушував одвертатися од чорних кольорів і ям.
Другого дня ми побували в "Жовтні" й вирушили на Кам'янку-Бузьку. Автобуса не трапилося, то сіли в кузов грузовика. Серпень тоді випав холодний, по-західному вологий, листя на деревах здавалося мені темнішим, ніж у нас на Полтавщині. Ми мерзли, горнулися один до одного і вкривали — я його куценькою полою бушлата, він мене стареньким, поштопаним у кількох місцях макінтошем...
У Кам'янці довелося побути разом недовго: Григорієві треба було їхати на роботу в журнал, мені — поспішати в Донбас у школу, бо навчальний рік і так уже почався.
Незабаром я одержав на дядькову адресу листа, в якому вперше згадувалося про роботу над "Виром":
"Чолом тобі, брате, і всім Хтудулам уклін земний! Сьогодні неділя, то з неділею будьте здорові! Ти, Грицьку, мабуть, так зайнятий, що в тебе не вистачає часу на листування. Вірю, бо в самого часу обмаль; та ще лінь чортяча, як реп'ях, причепилася до чоловіка, аби її "шляк трафив" — ніяк не відірвеш. Хотів би, щоб ти з подробицями написав мені, як ти гризеш цемент науки, де працюєш і чи вистачає тобі тих грошей хоч на цигарки. Ти, бестія, я тебе знаю, такий, що тобі хоч і трудно, то тільки мурчиш сам собі. А ти пиши. Щоб я знав. Отак-то. В мене немає якихось особливих змін та новин. Літературні справи топчуться на одному місці, розгублено озираються і кричать: "Пробі, рятуйте". А я, як дід Терешко, все онучі шукаю. З квартирою також іще не влаштувався як треба. Живу, мов циган: де шатро нап'яв, там і ночую. Робота як робота. Читаю, відписую. В кінці ставлю: "З пошаною" — аж язик набік від задоволення. Так треба. Служба... Ось тобі взірець поезії:
Стоїть людина худорлява і дивиться на свій... гібрид...
Це про Мічуріна. Одне слово, робота моя цікава, до душі мені. Іноді з таких творів так насмієшся, що "кишка кишке — кукиш кажет".
Мені цікаво, Грицьку, от що. Візьми ти, будь ласка, та заведи такий блокнот і записуй буквально все, що говоритиме наш славний Филимон Васильович. Особливо те, що стосується хроніки Шилівки. Все, що він скаже. Бо це, брате, золотий пил, самоцвіти народного гумору, на який наше покоління вже не здатне. Тільки роби це так, щоб він не помічав, бо йому буде ніяково і, може, неприємно. З розумом роби, а не в лоб. А тоді оті всі записи мені переправиш. Фіксуй окремі влучні, цікаві словечка, на які так багата його мова. Бо задумав я, брате, писати про Шилівку або повість, або романяку цілого. Це поки тобі лише признаюся.
Тепер тобі порада: не порахуйся з часом, знайди журнал "Октябрь" (9, 10 номери 1955 р.), там є прекрасна річ К. Паустовського "Золотая роза", і прочитай його уважно. Знайдеш там багато цікавого для себе. Можеш навіть виписати окремі думки. Це річ незвичайна по силі думок і прекрасною мовою.
Оце поки що і все. Порося заболіло, гуркає та гуркає, а годувати нема яким чортом. Корову купувати не хочу. Бо з мене такий господар, що хіба ножицями в тарілку січку різатиму. Картопля вродила, як овечі бубурішки. Півня на горищі закрили, а він співає як скажений. На Жовтневі заріжемо к лихій годині. Яйця на базарі по 7 крб. десяток. Макінтош порвався... Леся миє підлогу в кухні і так шкребе щіткою, що аж мені ноги холонуть. Радісно співає "Карії очі", а що мені з тих очей, коли й на пиво немає?..
Привіт усім домочадцям.
Колезький регістратор і статський совєтнік Тютюнниковський. 30.Х.1956р.)"
Звичайно ж, ніяких поросят, півнів, корів не було. То імпровізація... Взагалі більшість листів, писаних Тютюнником,— своєрідні гумористичні оповіданки, за якими часто-густо крилося нелегке його життя і в першу чергу — літературне.