– Поки що досить, – сказав Діккі. Він пом'якшав, коли розгорнув конверт і поглянув на півдюймової товщини пачку гладеньких, бруднуватих банкнот.
– Ех, зелененькі, – сказав він ніжно, і в погляді його засвітилась пошана. – Чи є на світі така річ, якої б не можна було купити за пих, капітане?
– У мене було троє друзів, – відповів капітан, що полюбляв іподі вдаватись у філософію, – і в них були гроші. Один спекулював цінними паперами й нажив десять мільйонів, другий – уже на небі, а третій одружився з бідною дівчиною, яку любив.
– Виходить, – сказав Діккі, – відповіді треба шукати у всевишнього, на Уолл-стріт та в Купідона. Так що питання залишається.
– А скажіть, будь ласка, – провадив капітан, охоплюючи багатозначним жестом усе оточення Діккі, – це... не має відношення до вашої крамнички? Може, вам не пощастило з вашими планами?
– Ні, ні, – відповів Діккі. – Це просто невеличка приватна справа, відхилення від мого основного заняття. Кажуть, для повноти життя треба зазнати бідності, кохання та війни. Тільки, звичайно, не за одним заходом, capitan mió[88]. Ні, з моїм ділом усе гаразд. Торгівля йде дуже добре.
Коли капітан пішов, Діккі покликав сержанта тюремної охорони й запитав:
– Яка влада мене заарештувала, військова чи цивільна?
– Закони воєнного стану зараз не діють, сеньйоре.
– Bueno. Підіть або пошліть кого-небудь до алькада, мирового судді та начальника поліції. Скажіть їм, що я готовий задовольнити вимоги правосуддя.
Згорнутий зелений папірець прослизнув у руку сержанта.
Тоді до Діккі знов повернулась весела усмішка, бо він тепер знав, що години його ув'язнення пораховані. І в такт із кроками вартового він заспівав тихенько: Всіх вішають тепер – жінок, чоловіків,
Коли немає в них зелених папірців.
Таким чином, того ж самого вечора Діккі сидів біля вікна своєї кімнати над крамничкою, а поруч сиділа маленька свята, з гарненьким шовковим гаптуванням у руках. У Діккі був замислений, серйозний вигляд. Його руде волосся було в незвичайному безладді. У Паси аж свербіли пальці – погладити та причепурити йому голову, але Діккі не дозволяв їй цього. Увесь вечір він просидів над якимись географічними картами, книжками, паперами, жужмом наваленими на столі, аж поки між бровами в нього пролягла та вертикальна риска, яка завжди засмучувала Пасу. Кінець кінцем вона вийшла й принесла його капелюх, і довго стояла з капелюхом, поки він запитливо не глянув на неї.
– Тобі невесело дома, – пояснила вона. – Піди випий білого вина. Приходь додому, коли до тебе знов повернеться твоя постійна усмішка. Мені так хочеться її побачити!
Діккі засміявся й кинув геть папери.
– Тепер мені не до білого вина. Воно відслужило своє. Правду кажучи, мені менше входило в рот, аніж думають люди, а більше у вуха. Але сьогодні не буде ні карт, ані зморшки на лобі. Обіцяю. Іди до мене!
Вони сіли на комишеве крісло біля вікна й стали дивитись на море, де мигтіли відблиски вогнів "Катаріни".
Раптом у кімнаті забринів сміх Паси. Вона сміялась уголос дуже рідко.
– Я подумала, – сказала вона, випереджаючи запитання Діккі, – про які дурниці мріють дівчата. От я, наприклад: заносилась високо тільки тому, що скінчила школу в Штатах. Заміж вийти збиралась тільки за президента. І дивись, рудий пройдисвіте, для якого безславного життя ти викрав мене!
– Не втрачай надії, – сказав Діккі, усміхаючись. – У Південній Америці було чимало президентів-ірланд-ців. У Чілі був диктатор на ймення О'Гіггінс. Чому Малоні не може бути президентом Анчурії? Скажи тільки слово, santita mia[89], і ми розпочнемо гру.
– Ні, ні, ні, ти, рудий розбишако, – зітхнула Паса. – Я задоволена, – вона поклала голову йому на плече, – і цим!
XVI. ROUGE ЕТ NOIR[90]
Ми вже згадували, що народ почав виявляти незадоволення відразу після приходу до влади нового президента. Це почуття дедалі зростало. Мовчазне, похмуре – воно помітне було всюди в Анчурії. Навіть стара ліберальна партія, якій подавали допомогу Гудвін, Савалья та інші патріоти, розчарувалась у своєму ставленику. Лосада так і не зумів зробитись народним кумиром. Нові податки та нове мито на імпорт, а головне – потурання військовим властям, які жорстоко утискували цивільне населення – зробили його найнестерпнішим президентом з часів мерзенного Альфорана. Більшість його міністрів так само була настроєна проти нього. Армія, до якої він піддобрювавсь, дозволяючи солдатам тиранити мирних жителів, була його єдина і – поки що – досить міцна підпора.
Але найбільш нетактовним ходом нового уряду була незлагода з фруктовою компанією "Везувій". У цієї організації було дванадцять пароплавів, а капітали її перевищували увесь бюджет Анчурії – з усіма його активами та боргами.
Цілком природно, що така солідна фірма, як компанія "Везувій", не могла не розгніватись, коли нікчемна роздрібна республіка, без будь-якої ваги, спробувала притиснути її. Отже, коли агенти уряду звернулись до фірми по субсидію, вони дістали ввічливу відмову. Президент одразу ж відплатив новим митом на експорт: один реал на кожну в'язку бананів – річ, нечувана у фруктових республіках! Компанія "Везувій" вклала великі капітали в пристані та плантації на узбережжі Анчурії, агенти її побудували собі гарненькі будинки в містах, де їм доводилось працювати, і досі підтримували найкращі відносини з республікою – на обопільну користь. Якби компанія була змушена покинути країну, вона зазнала б величезних збитків. Продажна ціна бананів – від Вера-Крус до Трінідада – була три реали за в'язку. Це нове мито – один реал – розорило б усіх садоводів Анчурії й наробило б немало клопоту компанії "Везувій", якби вона відмовилась платити його. Проте з якихось невідомих причин "Везувій" і далі купував анчурійські фрукти по чотири реали за в'язку й не допускав, щоб садоводи зазнавали збитків.
Ця гадана перемога ввела в оману його превосходительство; йому закортіло нових тріумфів. Він послав свого емісара для переговорів з представником фруктової компанії. "Везувій" відрядив містера Франзоні, маленького, гладкого, життєрадісного чоловічка, який завжди зберігав спокій і любив насвистувати арії з опер Верді. Інтереси Анчурії взявся захищати сеньйор Еспірісіон, чиновник міністерства фінансів. Зустріч відбулась у каюті пароплава "Сальвадор", що належав "Везувієві".