– Хлопець він хоч куди, – сказав Кронін, схвально глянувши на високу, струнку постать біля сходів. – Але все це мені нагадує аматорську виставу. П'єса занадто довга для сцени; у повітрі пахне гасом; самі дивляться, самі й декорації міняють.
Вони припинили розмову, бо генерал Пілар вийшов з першої карети і став на верхньому східці Casa Morena. За давнім звичаєм віп, як найстаріший член кабінету, мав виголосити привітальну промову і вручити президентові ключі від його офіційної резиденції.
Генерал Пілар належав до числа найшановніших громадян республіки. Герой трьох воєн і незчисленних революцій, почесний гість багатьох європейських дворів, красномовний оратор, друг народу, він являв собою найвищий тип анчурійця.
Тримаючи в руках позолочені ключі від палацу, він розпочав свою промову історичним оглядом; сказав кілька слів про попередні уряди та про поступ цивілізації та добробуту від перших невиразних рухів за свободу аж до теперішніх часів. Перейшовши потім до правління президента Лосади, він повинен був би за традицією виголосити панегірик його мудрому керівництву та народному щастю. Але тут генерал Пілар зупинився. Далі, не мовивши й слова, підняв ключі високо над головою й почав пильно розглядати їх. Стрічка, якою вони були перев'язані, затріпотіла на вітрі.
– Він досі дме, цей вітер! – вигукнув захоплено оратор. – Громадяни Анчурії! Подякуймо сьогодні святим: наше повітря, як завжди, вільне!
Покінчивши таким робом із правлінням Лосади, він несподівано перейшов до Оліварри, найпопулярнішого з усіх правителів Анчурії. Оліварра був забитий дев'ять років тому, у розквіті сил, у розпалі корисної, плідної діяльності. В убивстві обвинувачували фракцію ліберальної партії, на чолі якої стояв сам Лосада. Чи обґрунтоване було те обвинувачення, чи не обґрунтоване, а честолюбний кар'єрист Лосада досягнув своєї мети тільки через вісім років.
Коли генерал Пілар торкнувся цієї теми, його красномовство полилось вільним потоком. Любовною рукою намалював він образ добродійного Оліварри. Він нагадав людям, як мирно, безпечно, щасливо жилось їм у той час. Ніби для контрасту, він оживив у пам'яті присутніх, з яскравими подробицями, ті громові vivas любові та схвалення, якими зустрічали президента Оліварру, коли він з'являвся на їхніх святах під час останнього зимового візиту до Кораліо.
І тут уперше народ почав виявляти свої почуття. Тихий, стриманий гомін прокотився в натовпі, як морський прибій на узбережжі.
– Ставлю десять доларів проти обіду у "Святому Чарлзі", що виграє червоне, – зауважив містер Вінченті.
– Я ніколи не закладаюсь проти своїх інтересів, – сказав капітан Кронін, закурюючи сигару. – А балакучий цей генерал, як на його вік. Про що він говорить?
– Я розумію по-іспанськи, – відповів Вінченті, – коли за хвилину вимовляють не більше як десяток слів. А в цього буде сотні дві. Не знаю, про що він говорить, але він розпалює їх!
– Друзі і браття, – тим часом провадив генерал Пілар, – якби я міг сьогодні простягти руку над тужливою безмовністю могили Оліваррі "Доброму", Оліваррі, що був одним із вас, що проливав сльози, коли ви страждали, й усміхався, коли ви раділи... я знов повернув би його вам... Але Оліварра мертвий... Він загинув від руки підлого душогуба!
Оратор обернувся до карети президента і сміливо поглянув на Лосаду. Його рука все ще була піднята вгору, неначе підпираючи останні слова. Приголомшений президент слухав цю незвичайну привітальну промову. Він відхилився назад, тремтячи від гніву та здивування, вп'явшись темними руками в подушки карети.
Потім він простяг руку до оратора, наполовину підвівшись, і різко крикнув якусь команду капітанові Крусові, начальнику "Летючої сотні". Але той нерухомо сидів на коні, схрестивши руки на грудях, мовби й не чув нічого. Лосада знову відкинувся на подушки карети; його темне обличчя помітно зблідло.
– Але хто сказав, що Оліварра мертвий? – раптом вигукнув оратор, і старечий голос його зазвучав, як бойова сурма. – Тіло його – в могилі, але свій дух він заповів народові, що його він так любив. І не тільки дух, а й свої знання, свою доблесть, свою доброту, і більше – свою молодість, свій образ... Громадяни Анчурії! Хіба ви забули Рамона, сина Оліварри?
Кронін та Вінченті, які пильно стежили за Діккі, раптом побачили, що він скидає капелюх, зриває з голови копицю рудого волосся, стрибає на сходи й стає поруч генерала Пілара. Військовий міністр поклав йому руку на плечі. Всі, хто знав президента Оліварру, знову побачили ту саму левину поставу, те саме одверте, сміливе обличчя, те саме високе чоло з характерною лінією чорного, густого, кучерявого волосся.
Генерал Пілар був досвідчений оратор. Він скористався хвилиною мертвої тиші, яка буває перед грозою.
– Громадяни Анчурії! – загримів він, підіймаючи високо над головою ключі від палацу. – Я прибув сюди, щоб віддати ці ключі – ключі ваших домівок і свободи – вашому обраному президентові. Кому ж віддати їх? Убивці Енріко Оліварри чи його синові?
– Оліварра! Оліварра! – закричала й завила юрба. Всі викрикували це магічне ім'я – чоловіки, жінки, діти й папуги.
Ентузіазм охопив не тільки простий народ. Полковник Рокас піднявся по сходах і театрально поклав свою шпагу до ніг молодого Рамона Оліварри. Чотири міністри обняли його один за одним. Капітан Крус подав команду – і два десятки гвардійців з "Летючої сотні" спішились і утворили кордон навколо сходів палацу.
Але Рамон Оліварра схопився за можливість виявити свій природжений політичний геній. Він подав знак солдатам розступитись і спустився сходами на вулицю. Там, унизу, не втрачаючи ні гідності, ні своєї поважної елегантності, – так одмінився він, скинувши руду кучму, – Оліварра почав брататися з пролетаріатом. Обнімав усіх підряд – босих, брудних, індіанців, карібів, дітей, жебраків, старих, молодих, солдатів, грішних і праведних, не обминаючи нікого.
Поки на кону розігрувалася ця дія драми, робітники сцени теж виконували покладені на них обов'язки. Два драгуни капітана Круса схопили за вуздечки коней, запряжених у карету Лосади; інші оточили карету щільним колом і поскакали геть із диктатором та обома непопулярними міністрами. Очевидно, їм заздалегідь приготували місце. У Кораліо немало добре заґратованих кам'яних приміщень.