— Сорохтеєчко, про що ти думаєш? Якісь такі сумні в тебе очі; твої думки, по-моєму, дуже поважні й важкі, я аж відчуваю на собі їх тягар. Не думай ні про що, Сорохтеєчко. Думай хіба що про мене.
— А я про тебе.
— Так важко? Думай про мене легко. Не хочу бути для тебе тягарем. Сорохтеєчко, не думай, молодим дівчатам з такими гарними ногами нема потреби думати.
— Борисе!
— Хочеш сказати, що я не маю рації? Тоді поцілуй мене! Оглядаюсь про всяк випадок, просто так — бо все одно
знаю, що коли б навіть і були тут зараз люди, в цьому тихенькому провулку з горбкуватою старою бруківкою, порослою поміж камінням зеленню трави, з маленькими невисокими будинками, котрі цікаво приглядаються до перехожих — все одно знаю, що поцілую його, бо він попросив, бо сама так хочу відчути смак тої радості, хоча ніколи не скажу йому вголос, як стає добре, коли він просить: поцілуй мене. Цікаво — міст і місто — від одного кореня?
Авторський коментар
Вистачить, мабуть, для першого знайомства. Момент такий, що варто дати людям спокій. Уже ви щось знаєте про цю дівчину принаймні, що вона молода, зовсім молода, має нахил до аналізу власних і чужих вчинків, наскільки стає спостережливості — приглядається до людей, вміє бути відвертою (принаймні сама з собою, а це вже також немало), має почуття гумору, а ця риса в наші часи цінується особливо високо. Не має, правда, особливої відваги, точніше, самовпевненості, але ще важко сказати, чи це недолік, а чи добра риса характеру. Звати її Андріяна Сорохтей. Вона закінчила художній інститут, працює на тому ж заводі, що й знайомий уже вам Іван Ратай, Борис же (далі може зустрітись і його прізвище — Дембіцький) працює механіком у склоцеху. Робота важка й клопітна, часом може трапитись, що посеред ночі подзвонять і викличуть на завод, в цеху — безперервний цикл роботи, виробництво не припиняється навіть тоді, коли весь завод відпочиває у вихідний день, склоцех не має права на таку розкіш, як бодай коротеньке "перепочинемо", скловарну піч не можна спиняти, вона не функціонує лиш тоді, коли стає на ремонт.
Як ви вже зрозуміли, в цьому цеху відбувається реконструкція, над проектом її працювали інженери, будівельники, економісти, а також і художники. На заводі є бюро естетики, йому якраз і довелось розробити проект інтер'єра цеху. До того, як Андріяна з'явилася на заводі, в бюро разом з Пет-Петом (справді, дуже зручне скорочення імені, скористаємося з нього) працював досвідчений старий художник, якраз вони вкупі з Пет-Петом і розпочали (зрештою, майже завершили) проект, в якому Андріяні залишилось тільки, як визначив сам Пет-Пет, дещо підчистити, звести кінці з кінцями, ну й, звичайно, підкинути до цілості якусь свою власну дрібну деталь. Хоча можна вже й не підкидати — це так, для того, щоб не вразити самолюбства. Однак, як ви зрозуміли (бо авторові це зовсім ясно), Андріяна почуває себе страшенно розгубленою й безсилою перед тим проектом. Термін викінчення — остаточного викінчення — проекту наближається, зрозуміло, час зовсім не мчав і не миготів, як біла (чому біла? — якесь дуже суб'єктивне сприйняття часу, з таким же успіхом можна
сказати: зелена чи сіра) стрічка, так здавалося Андріяні, комусь іншому могло здаватися, що він (маємо на увазі час) пнувся вгору, шкандибав, летів, як стріла чи птах, або ж поволі повз, як стара машина, в якої барахлить мотор, — для Андріяни він був білою миготливою стрічкою, якої не можна зупинити. Річ ясна, що не можна, але можна в той час щось втиснути, якоюсь мірою примусити самого себе не так різко помічати його щезання, — однак це можливе тоді (принаймні на думку автора), коли робиш щось таке, що тобі самому добре дається і справляє приємність. Андріяні, може, робота й справляла б приємність, але вона їй не давалась, Андріяна боялась, чи не вміла, чи... І все ж відступитись від своєї роботи не могла. Мусила її виконати.
Мабуть, ви звернули увагу, що вона нарікала на Пет-Пета, котрий захворів, — певно, на те не було ані його волі, ані охоти, — й у такий спосіб полишив Андріяну сам на сам з проектом, однак дівчина не шкодує, що прийшла працювати на завод: ■ на її думку, робота тут гарна, якраз така, щоб вдовольнити людину, яка вміє мислити й може або й дуже хоче ті думки обернути на реальність. Крім усього іншого, вона вже натякнула, що допоміг їй потрапити на завод Борис, а це для Андріяни зовсім не маловажно, і якраз тому, що Борис — поруч, в цеху, де проводиться реконструкція, їй би хотілось виконати завдання особливо добре, може, якраз страх,, що не зробить усе досконало, якраз цей страх перед можливою Борисо-вою іронією чи навіть зневагою — і сковує її думку, не дає працювати?
Зрештою, може, не варто всього пояснювати. Автор страшенно не хоче нагадувати того спортивного коментатора, який, пильнуючи кожен рух спортсменів, висловлює не думку з приводу дій і вчинків, а просто переповідає їх, хоча глядач (паралель мусить бути з глядачем, людина, яка читає, скоріше нагадує глядача, аніж слухача) — глядач сам усе прекрасно бачить і в усьому гаразд орієнтується, коментатор у таких випадках просто надокучливий базіка, що намагається бути дотепним тоді, коли треба хвильку помовчати.
Декілька слів до власної своєї характеристики може додати Пет-Пет.
Справа, про яку він говоритиме, вже досить давня. І така ж давня переказана нижче розмова. Пст-Пст у ту пору був набагато молодший, і Андріяна навряд чи іронізувала б з його опасистої фігури, бо не мала б на те підстави, але й тоді вже було щось спільне з Пет-Петом нинішнім у того молодого чоловіка, яким часом згадує себе Пет-Пет. Можна б і не змушувати читача вислуховувати Пет-Пета зараз, але хто знає, чи ця розповідь якось не пояснить того, що чинитиме Пет-Пет далі, бо, оскільки автор уже назвав його й дозволив з'явитись у Андріяниній розповіді, то мусить же той Пет-Пет щось чинити, щось діяти, хоч який лінькуватий і прекраснодушний він не є.
Отже, Пет-Пет оповість дещо про себе. Про одну розмову зі своєю нареченою, яку звали Соль-вейг і яка в зв'язку з цим називала Петра Петровича просто Пером.
Епізод з минулого. Маленький рахунок