Це одна причина, яку автор вважав якщо не
зовсім, то таки доволі достатньою для того, щоб Пет-Петові погодитись із Андріяною — принаймні в питаннях найпринциповіших, якщо не в деталях.
А друга — це вже причина плану чисто психологічного, причина, про яку не могла знати Андріяна, зате знали читач і автор. Пет-Пета часом переслідувала необхідність сплатити один маленький рахунок, один зовсім маленький рахунок за не-принциповість і брак відваги боронити власну думку, принаймні відверто висловити її. Колись Пет-Пет не зумів підтримати свого колегу й відтоді йому не раз здавалось, що він мусить оплатити рахунок за те своє невміння. І ось йому трапилась непогана, добра навіть нагода зробити це, але він чомусь не помітив її, не скористався з неї, він, прекраснодушний, добрий, згідливий, раптом знайшов у собі силу для суперечок, для обстоювання власної думки, для утвердження її. Звичайно, вдалося це йому досить легко — адже читач бачив, як докоряла собі Андріяна: а ніби задля чого? Задля того, аби тільки довести своє власне вміння мислити, свою самостійність, — їй раптом здалося, що в її проекті є тисячі вад, і найбільша — це та, що він — власний... Щирість Пет-Пета, його тверда впевненість схилила Андріяну до того, щоб відмовитись від свого задуму й залишити при житті про-, ект Пет-Пета.
Зрештою, вона була також зовсім щирою — їй необхідно було визнання Пет-Пета, і тепер, без того визнання, вона б не мала відваги просити ще когось ознайомитися з її проектом, не мала б відваги захищати свою роботу. Йому вона довіряла, з його думкою рахувалась і тепер наче залишилась без грунту під ногами, наче вже не бачила ніякої можливості для того, аби боротись за свою правоту.
Пет-Пет похитнув у ній віру* в ту правоту, зовсім легко й просто зробив це Пет-Пет, — якось і не помітивши навіть, як руйнує щось добре й відважне, не помітивши, що приймає від Андріяни зовсім не маленьку товариську послугу, не послугу — а таки жертву. Пет-Петові навіть і на думку щось подібне не спало, він не міг уявити собі, щоб Андріяна, вчорашня студентка, маленька Андріяна, Сорохтеєчка, могла і справді зробити щось значніше од посереднього, він не заглиблювався навіть в її розмірковування й докази, наперед уже побачивши в тому всього-на-всього дитяче бажання й дитячу помилку.
І все ж він якось ніби відчував провину перед Андріяною — якась легенька тінь непевності, яку помітила дівчина, таки з'явилась і не покидала Пет-Пета, він уже потім, коли Андріяна пішла, жалкував, що надто різко розмовляв з нею, адже можна було, міркував він, переконати її в усьому куди делікатніше, їй, мабуть, прикро, дуже прикро. Але вона розумна дівчина, зуміла перемогти своє самолюбство, думав Пет-Пет, жаль навіть, що так легко погодилась, але в своїй благодушності вибачав їй ту легкість, він бачив тут власний авторитет, уміння переконувати й власну рацію, однак, думав Пет-Пет, треба буде доконче повернутись до цього проекту, справді щось можна буде використати, нехай дівчина відчує власну силу, бо ж так легко й просто відступила, вона зовсім не має в собі впевненості, а жаль — без того важко. Він відчував утому, знову повернувся прикрий, надокуч-. ливий біль у серці. Звичайно, він не бачив тут якоїсь своєї вини — тут винна сама Андріяна, думав Пет-Пет, попри втому й біль думав весь час про ці відвідини, і хоча йому не спадало на думку, що він цього разу мав можливість хоч якось сплатити
давній борг, то не тільки що не оплатив, а може, навіть і побільшив його, тільки вже в інший спосіб.
Читач, мабуть, пригадує, з якою радістю старий Батура, учитель Івана Ратая, сприйняв перемогу свого учня над ним же самим, учителем, і як зумів побачити в тому продовження своєї справи —-недарма ж учив його, — тішився старий Батура. Пет-Петові ж не вистачило вміння побачити в роботі Андріяни й свою роботу, він не відчув тієї спільності, яку відчував Батура, між думками власними й думками ще чиїмись; не бачив зв'язку глибшого там, де він був насправді, не знайшов радості там, де міг би знайти — і втрачав можливість сплатити один маленький рахунок, а надокучливий офіціант у чорному фракові, схожому на фрак диригента, чомусь не нагадав про себе, зрештою, його поява залежала від самого Пет-Пета, який цього разу не бачив своєї помилки, не бачив помилки — от тільки жаль було, що надто різко розмовляв, що, може, образив дівчину, хоча й зовсім не мав бажання ображати її, лиш хотів розтлумачити, що взялася вона за справу, котра їй не зовсім під силу.
Андріяна нічого не знала про ті Пет-Петові тривоги, вона й не здогадувалася про них зовсім. Але, як не дивно, спокій не прийшов до Андріяни. Скільки завгодно могла вона собі втішатися з власного благородства, з власної м'якої поступливості щодо колеги, який так багато зробив для неї — допоміг з улаштуванням на роботі, повірив у те, що вона зможе працювати саме тут, на заводі, навчив її бачити завод очима художника й очима заводського колективу. —Звичайно, Пет-Пет часом висловлював дивні, на думку Андріяни, міркування — він не вірив в органічне, справжнє поєднання виробничого процесу з тим, що вони обоє називали естетикою, і от зараз, у його проекті добре було видно, що він якось ніби відокремив свої практичні знання заводу від своїх обов'язків заводського художника, і Андріяна відчувала це, хоча й погодилася з його проектом.
Пет-Пет говорив: "Сорохтеєчко, переконаєшся, що люди тут не мають часу думати про красу, люди тут просто працюють — та й годі". Андріяні ж хотілося, аби люди не відділяли своєї роботи від решти світу, де вони напевно шукали — нехай не завжди свідомо й не завжди правильно — тієї краси. Чому б їм не мати її завжди, в усьому, чому Андріяна мусила позбавляти їх можливості зустрічатися з гарним частіше, постійно і з радістю?
Марно переконувала себе Андріяна, що все гаразд, що вона вчинила так, як мала вчинити.
"У зашморгу зірок, у зорях голова вся"
Ніч огортає вологою місто, я відчуваю, як від ріки котиться й напливає народжений ніччю туман, розтікається вулицями, вулиці мовби ширшають, набирають якоїсь дивної таємничості й урочистого настрою, місто втрачає барви, запахи, звуки, зате приходить до нього велика задума й спокій, спочинок приходить, місто дихає безшумно, ледь зітхаючи часом, вивільнене від турбот і безперервності руху.