Остап відступивсь.
Козаки дивились, що з того вийде.
Остап каже:
— Не брудни мене твоїми руками. На них ще не засохла невинна кров хрещеного народа, моїх братів. Чував я за тебе багато, почув я з твоїх уст недавно ще, як ти хвалився нищити народ безвинний, що тебе годував кривавою працею... Ти мені не батько, я тобі не син. Я козак, що заприсягся карати й нищити панів, до яких і ти належиш. Подякуй Богові, що я про те дізнався, а то тебе власною рукою зарізав би. Тепер годі, бо в мене твоя кров, — але я знати тебе не хочу — душогуба.. — Ось де мій батько!
Остап підбіг до Карпа, присів біля нього на землі й став цілувати його руки...
Пан Овруцький не сподівався того. Він дивився на те божевільними очима.
— Мій син відрікається мене. Гайдамаку батьком зове та руки цілує — горе мені!
Пан Овруцький почервонів увесь, мов буряк, захитався й упав на землю неживий... Наступила довга мовчанка. Остап устав.
— Помоліться, братчики, зі мною за душу грішника. Сором такого батька мати, та все ж то моя кров...
Остап став навколішки біля трупа й почав молитися, закривши долонями очі.
— Я тепер пан цього замку й майна, — гукнув Остап випрямившися. — Прикликати сюди маршалка цього замку, розв'язати всіх панів і привести сюди.
Козаки розбрелися.
— От ватажок наш штуку втяв, хто такого сподівався? Та що воно ще буде? — гуторили між собою, розтинаючи панам пута на руках.
Привели до Остапа старого наляканого маршалка. Шляхта посходилася.
— Пізнавай мене й засвідкуй перед шлятою, хто я такий. Маршалок уже чув, що тут скоїлося. Він поглянув Остапові за вухо й сказав:
— Свідкую перед Богом та ясновельможними панами, що це є ясновельможний Станіслав Овруцький, пан сього замку, який кілька літ тому загинув. Пізнаю його по отсім знаку, по сій червоній плямі.
Шляхта дуже здивувалася.
— А, може, й це ще нащось придасться, — говорив Карпо, виймаючи з гамчнця золотий хрестик.
Маршалок подивився на хрестика:
— Так воно справді.
— Слухайте тепер мене, — гукав Остап, — ви, пани й пані, не лякайтесь нічого. Нікому й волос з голови не може впасти.
Ви гості цього замку й мої. Вам, мої товариші, належить окуп воєнний за отсих бранців. Беріть усе золото, срібло, яке знайдете в цім замку, це вам вистарчить, а їх не займайте — я вас прошу. Мені цього не треба, я ваш товариш в долі й недолі до смерги. Беріть усе! Ви, пани, забирайтесь зараз вранці з своїми статками, бо поки сонце стане на південь з цього замку зостанеться руїна. Людською кривдою він ставився, нехай пропада.!... Нуте, хлопці, прикликати мені всіх красноставчан! Вже дніє надворі. — їм я теж маю дещо сказати.
На дворі розвиднілося. Світла в замку блідли...
— Є тут між вами який реєнт? — спитав Остап панів... Виступив старий шлпхтич.
— Пиши, пане, грамоту, що я, Станіслав Овруцький, пан цього замку й усіх сіл до того приналежних, усім моїм підданим даю на вічні часи волю. Знімаю з них панщину й усякі повннности, а за те, що вони стільки літ на мого батька й діда працювали, віддаю їм на власність усю землю з лісами, рілями й ставами, цю, що тепер мають, і яка належала до економії. — Усе напиши докладно, аби людям потому не було клопоту.
Поки спорядили грамоту, Остап звелів виносити все багацтво на замкове подвір'я. Усе те припало на добичу козакам. Пани-шляхга дуже були раді, що вийшли з цілою шкурою, збирали мерщій свою мізерію й виіздили з замку. Вже стало ясно на дворі, як посходилися красноставчане на замок. Спочатку боялися якої біди, та, бачучи козаків, заспокоїлися.
Остап вийшов на ґанок і звелів реєнтові прочитати грамоту.
Люди не могли з дива отямитись, що воно таке сталося. Народ дуже зрадів.
— Тепер у мене прохання до вас, люди добрі. Усе. що тут є, то ваше. Та я вас ще прошу, не проклинайте мойого батька та помоліться за його душу, простіть його так, як хочете, щоб Господь простив вам на страшнім суді.
Остап зворушений зійшов по ступнях на подвір'я й тут обняв першого діда, якого стрів, і поцілував. Се був Прокіп Верета. Він спирався на палицю — руки й ноги у нього тряслись.
Народ став плакати з радощів:
— Нехай пану Господь простить..
— Нуте, хлопці, — гукав Остап. Я й забув. Пошукати мені десь у льоху того шляхтича, якого вчора замкнули за правдиве слово.
Народ кинувся шукати. Слуги зараз показали. За хвилинку вивели звязаного Ярчевського.
Він, коли дізнався, що тут сталося, дуже зрадів і обняв Остапа.
— Спасибі, пане брате, — таким ділом змиєш усі гріхи твого нещасливого батька, якому єзуїти розум затьмили.
— Еге ж! а де єзуїт, славний капелян?
— Ого! Йому одному не повелося, говорив один козак. Його зразу.повісили.
— Тепер ідіть собі, люди добрі, додому — привітайте від мене своїх жінок та діток — грамоту віддаю вашій старшині громадській...
— Грамоту треба занести до актів, — каже реєнт.
— Роби як знаєш, аби добре було й по закону. А тепер, хлопці, прошу вас, зруйнуйте це прокляте кубло, щоб не зосталося й камня на камені. Я вже не пан його, а простий козак, ваш товариш. Тепер ти, батьку отамане, приказуй далі.
Карпо розпорядивсь, як треба. Навантажили вози усяким добром. Замок згорів, а решту поруйнували, підпаливши порох у льохах. Козаки, відпочивши між красноставчанами, помандрували на Січ.
Карпо передав ватагу найстаршому сотникові, а сам з Остапом поїхав у ліс, у балку, поклонитися могилі незабутнього діда Охріма та навідатися до Максима.
КІНЕЦЬ.
1
Богдан Хмельницький (1648-1657)
2
За перемір'ям 1667 знову частина земель Украіни (до речі і місто Овруч) увійшло до Польщі.
3
1 Богдан Хмельницький (1648-1657)
2 Іван Виговський (1657-1659)
3 Юрась (Юрій) Хмельницький (1659-1663)
4 Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663-1665)
5 Іван Брюховецький, лівобережний гетьман (1663-1668)
6 Степан Опара, правобережний гетьман (1665)
7 Петро Дорошенко (1665-1676)
8 Суховієнко, кошовий гетьман (1668-1669)
9 Дем'ян Многогрішний, лівобережний гетьман (1668-1672)
10 Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674)
11 Іван Самойлович (1672-1687)
12 Іван Мазепа (1687-1709)
13 Іван Скоропадський (1708-1722)
14 Пилип Орлик, гетьман в еміграції (1710-1742)
15 Павло Полуботок, наказний гетьман (1722-1724)