Вони обоє знали те. Холодові жодного разу й на думку не спало протестувати. Комусь же треба сидіти й на засіданнях. А операції на серці!.. Ой, як не вистачало їхній клініці лікаря, який би вмів робити їх. Тепер Холодові почало видаватись, що Білан свідомо уникав тієї чорново? роботи. Щось важке перевернулося в грудях, боляче натиснуло на серце. Він запалив цигарку, перечікуючи хвилинний гнів.
— Я можу вдатися до фактів, — сказав на диво спокійно. — До доказів. Пам'ятаєш, як ти ножицями поранив міокард, спричинив до нового захворювання? Ти зашив... В терапевтичному відділенні є рентгенознімок серця хворої до операції... Зараз його теж зробити неважко. Вісімнадцятого... Бухгалтерові з Вінниці... Вчора.
— Ти... Ти шпигуєш за мною, — стиснув кулаки Білан. Його дратував цигарковий дим, страшенно кортіло закурити, але він не хотів брати цигарки з Холодової коробки.
— Ні, я просто стежив... Стежив, щоб уберегти тебе... Допомогти...
— Допомогти?.. —Олександр Кіндратович перепитав майже згірдно. — Ти — мені... А що можеш сам?..
Душно, тісно в просторому кабінеті. Душно обом. В мовчанці чути, як десь невпинно цокотить, вгризається в дерево шашіль.
Холод розстебнув верхній гудзик сорочки, підвівся. Білан опустив голову, кулаки самі безвільно розтиснулись, лягли на стіл. Хоч він ще вдома пережив думкою таку розмову, але тепер, не знати чому, злякався. Йому стало лячно залишатися зараз на самоті, обірвавши все те, що єднало їх довгі роки.
— Хіба я для себе... На добро ж, не на зло, — спробував стерти все сказане допіру. — Я шукаю. Може, я щось і не зовсім... Може... Трішки. Ти думаєш?.. Я сам собі затискаю горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумій — це крапля.
— Крапля крові. Людське життя — це крапля. Всього лиш. Ми не маємо права важити нею.
— Але ж задля того...
— Навіть задля найвищого. Ми не давали його. І вищого за нього немає. Так робили в ім'я всіх жорстокостей. Всіх користей. В ім'я добра... Це щит усіх. І того, хто лікує людей, і того, хто тішить своє славолюбство. Мені шкода тебе, Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту вивіску. Розбий її. Ну, як ти можеш... Справки у хворих...
Те, що Холод відгадав Біланові думки про інститут, знову розлютувало його.
— Пожалій краще себе. І порядкуй у своєму відділенні. Айв себе сам...
Хотів ще сказати: "Ти зависоко замахнувся... Забувся, хто порекомендував тебе на завідуючого відділенням. Забув, по чиїй рекомендації прийнято вдруге до партії..." Однак тільки вдарив по столу кулаком.
— Зважуй. Бо далі я буду змушений доповісти на колегії.
Холод підійшов до дверей, взявся за ручку, але раптом відчув, як гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати, важко вимовити слово. І не міг знайти того слова. А так хотілося...
— В Ленінграді група лікарів спроектувала нове штучне серце... Краще за колосовське... Ти читав?
Білан не відповів.
Важкою втомленою ходою Холод вступив до свого кабінету. Зупинився. Чомусь оглянувся. Ніби все тут, як і раніше. І водночас... Немов розбилося щось, над чим клопотався довго-довго. В кабінеті порожньо, сумно. Тиша по крихті сточує серце. Водночас не хотілося, щоб хтось порушив її. Йому здавалось, ніби одразу здогадаються, де він був і про що говорив.
Біль не проходив. Але поволі на душу спливало якесь заспокоєння. Він вчинив, як веліла совість. Стукала в серце й інша думка: а може, Сашко одумається... Хоч їм вже, мабуть, ніколи не сісти разом до святкового столу, не розікласти на річковім березі веселого вогнища.
Залишатися в кабінеті не хотілося, і він спустився в підвал. Там розміщені дослідні лабораторії обох відділень. Особисто в Прокопа Гордійовича — дві кімнатки. Диво, але йому тут найліпше працюється. Може, тому, що сюди не сягає металевий гамір міста, а може, що в цих кімнатах розплутує найтонші нитки своїх думок. Він морокує над тим, чого ще немає, але що бачить уявою, що промовляє до нього з паперу літерами та лініями, блимає на щитку червоними лампочками, підморгує синьою бровою з екрана. Деталі змонтовані на одній величезній дошці, але все це ще поки що окремі вузли апарата, і Холод не знає, чи вдасться йому коли-небудь побачити в світний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген-апарат просвічує лише кістки, старі руїнницькі пухлини, виразки. А в своє скельце Прокіп Гордійович мусить побачити найменші зміни клітин організму, наймолодші новоутворення. Тоді лікарі зможуть вбивати хвороби в коконі, в зародку. Він сам аможе просвітити серце, щоб потім оперувати не наосліп, а за чітким планом. Але робота шалено опирається Прокопу Гордійовичу. Часом апарат видається йому живою істотою. Вони розмовляють одне з одним, втішаються, кпи-нять, сваряться. Холод знає: його металевий опонент — їдкий скептик, але професорові подобається сперечатися з ним. Оцей гіркий песиміст гадає, буцім він з дня на день підгинає Холода під свої металеві лапи, одначе він прикро помиляється.
— Даремно ти підморгуєш, — розпочинає давню суперечку, викладаючи на стіл інструмент. — Тобі все одно не вдасться сісти мені на карк. Так, ти пожираєш мій час, мою зарплатню, навіть мою мрію, але ти безсилий нав'язати свою волю.
"Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся біля мене? Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти великий. Припускаю — побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?"
— Брешеш. Я побачу не себе, а інших. Всіх нас. Всі разом ми справді великі. Ми возвеличуємось, конструюючи вас, ми щодень віддаляємося од вас...
"Тоді чому ж ти так часто сумуєш в оцій кімнаті? Чому в твоїх очах плеска туга?"
— Це туга... Туга по недосконалості зробленого, по тому, що мусив би зробити. "Тобто по геніальному?"
— Називай, як тобі хочеться.
"Ти думаєш, ви колись подолаєте її?"
— Цього я не знаю.
"І ви вклали собі в голову, що, конструюючи нас, ви все більше віддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, ніби втік від отих, чотириногих?"
— Так, утік. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всіх. За всіх тих, котрі за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради інших життів. Ми — червоні кров'яні тільця. Ми — фаги. Ми пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили наші брати.